2017.01.20. Андрій Середа: Ми єдині, хто може їздити на чортові, сміючись

2017.01.20. Андрій Середа: Ми єдині, хто може їздити на чортові, сміючись

Я чудово пам’ятаю день, коли уперше почула гурт «Кому вниз». Я працювала у щойно створеній газеті «День», куди ми зайшли одною командою на чолі з Володимиром Рубаном. Саме там хтось дав мені касету (Боже, це були часи касетних магнітофонів!) з їхнім записом. Нетерпляча, я увімкнула касету просто на своєму робочому диктофоні. Мій «робочий інструмент» видавав плаский і «брудний» моно-звук, але те, що я почула, потрясло мене. Я видряпалася на підвіконня і, вдивляючись у темну й депресивну листопадову Оболонь за вікном, дослухала касету до кінця. Цей момент згадується мені часто — вже всі розійшлися по домівках, порожня і холодна редакція, диктофон на підвіконнику і я, тиха і просвітлена від почутого, сиджу і ніяк не можу прийти до тями.

Я не знаю, як це у них виходить, але своєю музикою «Кому вниз» творять прямо в середині твого єства якісь дивні ментальні вібрації, якийсь незрозумілий тремор на найглибиннішому рівні, на рівні ДНК. Раптом ти опиняєшся у «нульовій» точці, у точці виникнення Всесвіту, і всі язичницькі боги на мить знову стають твоїми богами... Словом, це важко описати, це треба слухати. Тому слухайте «Кому вниз», ця музика і справді робить людей кращими.

А сьогодні — наша розмова з фронтменом гурту Андрієм Середою.

Андрію, оскільки «Кому вниз» виконують пісні на слова Олександра Олеся, я хочу почати з цієї жахливої ситуації довкола його праху... Отже, з одного боку є швейцарець, тобто зразковий європеєць, на яких ми всі маємо рівнятися, який приїхав у Чехію і вирив труну з тілом поета із могили. З іншого боку є держава Україна, яка не знаходила 80 доларів у рік, аби сплачувати оренду за місце на цвинтарі, як того вимагають чеські закони. З третього боку, член українського парламенту в прямому ефірі заявляє, що про Олеся тут ніхто не згадував, а я тільки він помер — раптом згадали, ну, тобто, уяви не має, хто такий Олесь, але завжди готовий розвести срач з будь-якого приводу. З четвертого боку — почалися розмови про те, що, насправді, чеська влада давала місцевій українській громаді якісь гроші на утримання могили, які невідомо де зникали. Словом, наш улюблений хохлосрач у всій його красі. У зв’язку із цим хочу тебе спитати — як ти вважаєш, Україна вже повноцінна країна?

Жодна нормальна людина не може вважати нашу державу повноцінною.

У тебе є відповідь на запитання, чому так відбувається?

Я свого часу читав Галину Пагутяк, вона пише, що наша харизма — це вірність і скромність. А я думаю, поняття «вірність» і «скромність» тут знівельовані. Більшість людей вважає ці риси ознакою слабкості.

Україна повинна в обов’язковому порядку пройти диктатуру, національну, націоналістичну диктатуру. Обов’язково. Тому що це згуртує людей.

Можливо, нам просто потрібно виховати, нарешті, справжнього лідера?

Я не знаю, чи можна виховати лідера. Спланувати це неможливо. Але я знаю, як з буденної маси, — а ми це бачимо під час наших концертів, і не тільки, до речі, наших — постає згуртований людський моноліт. Це те, що відбувалося на Майдані, коли з кожним днем протидія цьому падлюччю ставала все більш жорсткішою.

Хоча — що таке повстання? Воно знищує низові ланки ось цього падлюччя і — зупиняється. Тому що маса — вона, в принципі, не інтелектуальна. Вона не може дійти своїм розумом, що «чистити» треба всіх, всю систему.

А Майдан, вирішивши, що справа зроблена, розвернувся і розійшовся по домівках...

Найрадикальнішій, найправеднішій частині Майдану доля дала можливість ще повоювати з кацапами.

Але основні маси — вони розвернулися і пішли. І через те, що саму систему Майдан не знищив, сьогодні ми прийшли туди, звідки, власне, й вийшли три роки тому. Не змінилася система і не з’явився той лідер, якого ми сподівалися побачити на Майдані. Суспільство не здатне виховувати своїх лідерів?

Я так думаю, що про зміни в країні треба запитувати людей, яким по чотирнадцять — п’ятнадцять — шістнадцять років. Вони пруть без гальм, оце найкраще.

А особисто мені — у своєму самовихованні — якось поталанило з людьми, які мене оточували і які мені допомагали.

Тому я вважаю, що країною, тим більше країною, яка знаходиться в стані реформації, не може правити людина іншої національності.

Бо в такої людини нема відчуття цієї землі, по якій вона ходить. Це вже метафізика, але я в це вірю... Кажуть, що Саакашвілі не може бути президентом України. Чому? От чому єврей може бути президентом України, а грузин не може?

Коли ми це напишемо, тебе звинуватять у антисемітизмі.

Вони не розуміють, про що говорять.

Єврейство, насправді, створило свій великий міф. І це правильно.

А ми не можемо створити свій український міф? Чому ні? Для мене це теж питання дуже болюче... Просто у нас співвідношення бидлоцтва і людей інтелектуально, духовно розвинених — печально неправильне. Тяжко, але ми творимо свою легенду у своїй уяві.

В кращому випадку — в своєму середовищі, не виходячи із нього назовні.

Як це змінити?

Мені здається, не можна прощати національного упослідження, нікому. Прощення — це із божественної сфери. А помста — це одна з найприкметніших і найяскравіших речей людства. У мене є частина російської крові і тому мені говорити про помсту дуже легко.

У нас в Україні казали «шабелька», «воріженьки», «голівонька» впала... Ми не робимо, як наказував Шевченко, без зла і милосердя...

У нас п’ятдесят відсотків громадян України вважають росіян братнім народом.

Це не так багато. Навіть якщо дев’яносто — все одно не так багато. Тому що в кожній країні десять відсотків нормальних — то максимум.

Той факт, що Росія на нас напала, чомусь для багатьох став шоком... Ви що — дурні? Ви що — взагалі історії не знаєте? І я вважаю, що це дуже правильно, хоч у такий спосіб позбутися ілюзій, хоч і трохи запізно. Ну скільки вже можна говорити про якогось стратегічного партнера, коли та сволота знищувала тут все, від людей до архітектури.

От у тебе є бачення того, коли Україна стане нормальною країною, «відірветься» від свого імперського, совкового минулого?

Ти ж помітила, що я — можливо, тому що вихований свого часу на індійських фільмах, — дуже сентиментальний. І коли раптом якесь гарне слово з телевізора чую від наших політиків, якесь дуже приємне слово, я розчулююсь...

Це називається популізм...

Це називається популізм, так...

Я тебе переб’ю, вибач. Просто ми нещодавно говорили з Юрієм Щербаком, він працював послом України в Штатах. І він сказав, що Трамп — це результат електорального спротиву проти цього самого популізму, який заволодів світом. Політики — це люди, які брешуть, але брешуть красиво і з віддачею у вигляді голосів виборців. І у нас популізм у фаворі, бо ми розчулюємося від красивих і пустих слів...

Так от треба навчитись робити супротив цим баригам. Тоді у нас вийде стати країною. Навчитися не зачаровуватися і не розчаровуватися.

Знаєш, коли була ще Помаранчева революція, мій син був маленький. Ті, хто тоді став при владі, — вони «не дотягнули» до нас. І я доклав дуже багато зусиль, щоби мій син після того не зневірився, не став циніком, щоб він зрозумів, що всі вони це — тимчасове явище.

Ти знаєш, мої друзі з Боярки організували «Боярський вертеп» і на Різдво наколядували на лікування вашого бас-гітариста Сергія Степаненка певну суму.

Так, так, і ми на своєму сайті подякували всім вертепникам...

А ініціатором збору коштів на потреби вашого побратима стала 19-річна дівчина. Тобто, молодь вас знає і любить. Звідси питання: чому «Кому вниз» пише так мало альбомів?

Тому, певно, що не вміємо більше... Це не лінь. Ми не вміємо швидко реагувати на якісь події. От я півжиття йшов до осмислення Шевченка і ще не знаю, чи я його осмислив повністю, хоча думаю, що осмислив таки. Шевченко набагато більш дохідний до серця, ніж декотрі вважають.

Але тим не менше. Ваша музика — це, звісно, не маскульт, але саме на такій музиці виховуються хороші люди. А ви її, музику, продукуєте мало. Ну і хто ж буде займатись вихованням? Ми ж тут говоримо про те, що нема кому людей виховувати...

Ну, можливо, я в чомусь сибарит.... А з часом, я так думаю, людина перетворюється на камінь, вона мовчить і дуже розумна.

Це ти про себе?

Я дуже довго думав, наприклад, про ту саму «З «Осії. Глава XIV» (композиція з альбому «Шевченко», випущеного гуртом у 2014 році, — ред.). Я також точно знав, що мелодичну музику до твору «Холодний яр» ми ніколи не створимо («З «Холодного Яру», — ще одна композиція альбому, — ред.) Я довго думав про все це.

І довго йшов до цього, ми видали альбом до 200-ліття Шевченка. І ми усвідомлювали, що його наступний ювілей ми зустрінемо вже поряд із ним, зустрінемо вже у паралельному світі. А цей, земний ювілей достойно провести — дається тільки один шанс.

Але, власне, через оце свинство, яким тхнуло від того ювілею.

А що сталося?

Вони нічого не зробили. Я розумію, з точки зору українця — ну стукнуло двісті років хлопцеві, ну буде ж ще 201, 202... Тим більше, у нас, українців, майже немає різниці між потойбіччям і цим світом.

Ми ж єдині, хто на чортові може їздити, сміючись.

Але в часи Майдану, коли люди на щити накладали образ Тараса Шевченка, ті, хто вважають себе українцями — Проскурня, Вокун (Сергій Проскурня, театральний режисер, продюсер; Василь Вовкун, режисер, сценарист, міністр культури і туризму України у 20072010 рр. ) - нічого не зробили. Проскурня до останнього моменту не знав, де має знаходитися сцена. І коли ми відмовилися...

А вас запрошували?

Ми відмовилися, ми сказали: ми не будемо виступати, тому що ти навіть не знаєш, коли буде сам вечір, щоби ми відрепетирували, тому що ми відповідальні. Він раптом за сто років нашого знайомства почитає верзти ахінею, типу «Кому вниз» відмовились від святкувань во славу Шевченка, відвернулись... Ідіот повний.

Команда, яка співає Шевченка протягом двадцяти п’яти років — вона не може відвернутися від Шевченка. Вона може відвернутися од тих, хто хоче просрати Шевченка.

Можливо, хтось просто не хотів вас бачити на сцені...

А це в будь-якому разі. Нас же і під час Помаранчевого майдану не хотіли пускати на сцену. Допоки ми не вчинили шарварок і наш Сергій Степаненко не сказав Грималюку (Тарас Грималюк, на той час директор Мистецької агенції «Арт-Велес», режисер всіх культурницьких заходів на підтримку кандидата в президенти Віктора Ющенка, — ред.): «Якщо ти не дозволиш нам хоч один раз виступити, ми з тобою взагалі не будемо співпрацювати». При тому, що я був «голосом» Ющенка. Дебільство...

Ну почекай. Але на «помаранчевих» тусівках ви виступали.

Один раз.

В той час, ще на Співочому полі я навчив Ющенка говорити «Слава нації!».

Серйозно. Я сказав, пригадую: «Київ! Слава Ющенку! Слава Україні! Слава нації!». А Грималюк тоді заявив, що я провокатор.

Біда українців — у їхній дуже куцій історичній пам’яті, розумієш... От Кузьма з усієї сили підтримував Януковича.

А те, що він потім їздив на фронт — не означає, що він реабілітувався. Прощення не буває. Це він намагався, так би мовити, відмитися... Але відмитися неможливо. Ти можеш допомагати скільки завгодно, але у тебе є гріх, який тобі приходиться нести с собою. А людям, які хочуть називати вулиці іменем Скрябіна, я хочу сказати: «Люди добрі! Він допомагав сволоті, яка потім проливала кров наших людей».

Тобі скажуть: про покійного або добре, або нічого.

Ні-ні, це неправильна фраза. Вона має закінчення. Про покійного можна говорити тільки добре, або нічого, окрім правди. Ось так.

То що, трошки поговоримо про український шоу-біз? Як ти, приміром, ставишся до інформації про те, що Штати розглядають Вакарчука як одного із можливих кандидатів в українські президенти?

Він тупенький... Він тупенький і це дуже велика проблема.

Перш за все — він зірка. А хто знає, що він «тупенький», як ти говориш? І дай відповідь на моє питання.

Знаєш, коли ми ще репетирували на кіностудії Довженка, у нас там був один приятель, Микола, він там і досі працює. У нього на підвіконні в кабінеті стояли портрети всіх диктаторів світу, а у вільний час він любив клеїти макети військових кораблів, танків. І він час від часу до нас заходив на репетиції, сам із собою розмовляв, задавав запитання і сам відповідав на них. Дуже класний чувак. І він якось сказав: «Середа, от я розумію, що у Верховній Раді є гарні люди, але є й погані люди, ми знаємо. А от скажи мені, Середа, чому гарні люди дозволяють існувати там поганим людям?» Потім він зробив паузу і казав: «Отже, розстріляти треба всіх!» І пішов собі...

Я вже зрозуміла, що ти симпатик диктатури.

Ще Аристотель, говорячи про демократію, писав: «Я за абсолютну рівність між людьми. Тому навіть найбідніша людина повинна мати не менше двох рабів».

У світі, який тебе оточує, неможливо бути світлим, як Бог.

Я прочитав автобіографію Муссоліні (книга Беніто Муссоліні «Моя автобіографія», — ред.) з дуже кайфовою передмовою тодішнього американського посла в Італії, в якій він описав тогочасний стан Італії. Так от, те, що творилося тоді в Італії, — продажність політиків, здача кордонів, недофінансування армії, оці «хіхікання» на кожному кроці. І коли ти читаєш, ти думаєш: Господи, це — жах, це ж про мою Україну. І прочитавши цю книгу, раптом у тебе небо відкривається. Хто ж, все-таки, це все змінив?

Муссоліні погано закінчив...

Нічого він погано не закінчив. Вони прекрасно закінчили.

Дивись, ситуація з Уляною Супрун. Їй самі люди з МОЗу кажуть: а ви можете зробити таку медичну реформу, щоб нікого не чіпати? У них у міністерстві, у підвалі, де до самої стелі закидано усілякою документацією, сидять дві перелякані баби і бюст Гіппократа стоїть, лицем у куток. Супрун каже: я допомогла витягнути цей бюст, відмила і поставила в міністерському холі. Вона каже: це все, що я можу... Ну неможливо нічого зробити, бо спротив шалений... А наш бас-гітарист тим часом вже шостий рік не може зробити операцію на нирці, бо у нас в країні і не заборонено, і не дозволено робити таку операцію...

А хто пікує отих тудорових? Рабінович, Медведчук... Я не знаю, як з ними боротися, як боротися з януковичами. Їх треба тільки знищувати. Ну як з ним спілкуватися? Янукович же був деревом, пам’ятаєш? Він свого часу — коли до нього звернулася якась жіночка по допомогу, — сказав: я вам співчуваю, як людина... Тобто він може співчувати, як стіл. Чи як дерево. Фентезі...

От як з цим боротися? У мене ось написано: «Хай Бог не втручається» (показує татуювання на лівій руці, від ліктя до зап’ястя, надпис готичним шрифтом «Nec deus intersit»). Це фраза Горація. Це коли давньогрецький драматург ніяк не міг завершити п’єсу (ну, був або дебіл, або ліньки йому було, або грошей йому недодали), він вводив нового персонажа, Бога. Який приходив і все «розрулював». І тоді Горацій сказав: так, ви або творіть, або йдіть геть, не вмішуйте туди Бога. От і нам самим треба із цим розібратися самим, без втручання Бога, завершити п’єсу.

Значить, повертаючись до теми шоуменів у політиці, якщо Вакарчук стане кандидатом у президенти...

От розум мені відмовляє зараз... Це питання не до мене. Це питання, можливо, до якогось пекаря чи, не знаю, до таксиста, тому що мій мозок відмовляється це сприймати... Я не розумію, чому він може стати президентом. Його батько є одним із найкорумпованіших освітянських чиновників у Львові, і весь Львів про це знає. В музиці він кайфовий, але в побуті у нього навіть голос козлячий. У нього козлячий голос, але, послухай, цей голос — доля йому дала таку можливість — класно співпадає з тою музикою, яку він виконує. Є дві пісні у нього, просто шикарні, які просто білу заздрість у мене викликають.

Які?

Одна — там дуже класно обігрується парафраз «ще мить» і «щемить» (пісня «Мить», — ред.). Дуже приємна пісня. Але якби не було відео... Тому що відео — це все. Сидить селюччя з гітаркою і робить вигляд...

Розумієш, «Океан Ельзи» — це був експеримент Климова (Віталій Климов — музичний продюсер та кліпмейкер, відомий завдяки співпраці з гуртами «Табула Раса» й «Океан Ельзи», — ред.). Експеримент як із команди маловідомої, але достатньо талановитої, зробити зірку. Климов просто показав свої можливості. А потім він пішов. Він каже, що в цій країні можна зробити все, що завгодно, «підняти» будь-яку команду, але він інші команди не підняв... Він намагався підняти групу «Вій», але група «Вій» — не така вже примітивна і простенька, як ці «мальчики вакарчуки»...

Хочу запитати твоє ставлення до мовної теми в шоу-бізнесі.

...Розповідав мені один знайомий, який побував багато років тому на «Сан-Ремо» (фестиваль італійської пісні, заснований в 50-х роках ХХ ст. в італійському містечку Сан-Ремо, — ред.). Один день там виступали гості з інших країн. І виступав цей, як його, Вільямс, Робі Вільямс. А слідом виступала зовсім невідома якась команда з Німеччини. На тому Вільямсі, каже, всі поснули. Потім вилізла нікому невідома німецька команда і так жахнула, що просто можна було здуріти. Виявляється, це були перші кроки гурту «Rammstein». На наступний день, розповідає далі знайомий, він, лежачи у себе у ванні і дивлячись телевізор, фінал «Сан-Ремо», бачить Робі Вільямса. І те, що показував телевізор, каже, була казка, феєрія з літаючими камерами і т.д. Ну геть не те, що було насправді. А потім показали «Rammstein» — ну щось таке незрозуміле, однією камерою зняте...

Тут не в тому проблема, що російськомовна Лобода більш популярна, аніж якась україномовна виконавиця. Проблема в тому, хто володіє українськими ЗМІ. Зовсім не українці.

Покажіть мені хоч одного олігарха, який є українцем... Нам тільки Солтис (Ярослав Солтис — банкір, заступник Голови правління НБУ з 1998 до 2003, директор з інституційних відносин, радник правління банку «UniCredit Bank», — ред.) свого часу підказував: «От є такий-то підприємець, є такий-то, вони — українці, от ідіть до них, хай вони допомагають вам грошима». Тобто не допомагав, а так, «хей-хей», буду з вами поряд... А нам та допомога була до сраки, ми були молоді... Чому я маю йти щось у когось просити, я і так себе непогано почуваю. У мене є гітара, клавіші, мої друзі... Чисто тобі Бременські музиканти.

Ну дуже романтично...

Але, розумієш, не ми повинні про це думати. Повинна думати ціла армія адміністраторів. Ціла система.

Коли зять Юлії Тимошенко, оцей англійський пацан, співав на Майдані, потім у Великобританії казали: «Господи, ми уявити не могли, що ти такий популярний...». Вони думали, що люди на Майдані прийшли його послухати, розумієш? Є певні правила. І в «Океану Ельзи» є адміністрація, яка харчується, власне, їхньою музикою, вона дбає про те, щоби заробити гроші. Це не команда, це проект. Оце паскудне слово «проект». А «Кому вниз» — єдина команда в українському музичному світі, яка ніколи не змінювала свій склад. Єдина...

Я хочу повернутися до Віктора Андрійовича Ющенка. Так само, як Кузьма допомагав прийти до влади Януковичу, свого часу ти допомагав прийти до влади Ющенкові. Я упевнена, що його політична реклама, озвучена твоїм голосом, принесла йому кільканадцять відсотків у копилку...

Випадково сталося. Мені запропонував, власне, сам «сірий кардинал» виборчої кампанії Ющенка — Лесюк (Ярослав Лесюк — український психолог і політтехнолог. Президент Фонду «Український вимір». У 1998 році працював ідеологом парламентської кампаніїНародного Руху України, саме він придумав рухівські слогани «Бандитам — тюрми!», «Потрібні зміни!», «Ми українці — це наша земля!», також «Не словом, а ділом!», що стало слоганом блоку «Наша Україна» у 2002. Він же запропонував зробити помаранчевий колір кольором президентської кампанії Ющенка, з 27 січня 2015р. — народний депутат від БПП, — ред.).

І коли був якийсь з’їзд «Нашої України», до мене звернулися, чи не зможу я бути ексклюзивним голосом власне тільки «Нашої України». Для мене це було легко. Перебирати — у мене не було ніякої ані можливості, ані потреби. З іншого боку, як з’ясувалося, і роботи було небагато. Але запитали конкретну суму, ну я і конкретно назвав... Що називається — з поля вітер, зі сраки дим... Назвав — і вони погодились. А я сказав цифру, яку я придумав з голови, тому що я гуманітарного виховання, я не знаю, що таке багато грошей, що таке мало грошей. Ну і той самий Грималюк почав підсміюватись: такі гроші ти ніколи в житті не отримаєш. Але інший штаб (а там декілька було штабів), той самий Лесюк, згодився. Це була дуже смішна, напівмафіозна структура, коли з’їжджаються люди, передаються гроші, це класно.

Лесюк — він кайфовий дуже дядько.

Я пам’ятаю під час Майдану цього помаранчевого, за день, здається, до виборів, коли вже не можна було кричати «Слава Ющенку!», я стояв з мікрофоном за кулісами, і раптом почув гуркіт цього Лесюка, який почав мені кричати в вухо: «Кричи „Слава Ющенку!“ Кричи!». Я кажу: «Пане Ярославе, не можна за законом». Він каже: «Насрати на закон, зараз вирішується історія, кричи». І я кричу. Потім прибігає якийсь з польових командирів, хтось на кшталт Стеця. І гримить мені в інше вухо: «Що ти робиш, Середа?» Я кажу: «Мені Лесюк сказав». Де Лесюк? А Лесюка нема. І потім я спостерігаю картину: несеться Лесюк, а за ним біжить цей польовий командир і кричить: «Я тебе вб’ю...»

Завершилося все це тим, що мені у вухо запопадливим, як у Подерев`янського, голосом Лесюк каже: «Середа, я ж не знав..». Це класні часи були...

Хочу почути твою точку зору: Ющенко правильно робить, що повертається в політику?

Ні. Він винен нам, як ніхто...

Я завжди казав, якщо Ющенко спаплюжиться, то його ненавидіти будуть більше за всіх кучм і кравчуків.

Але він іде в політику. Знаєш із ким? Із Олегом Ляшком.

Середа Сміється.

Це не смішно, насправді.

Це не смішно, це абсурдно. Як казав наш давній спонсор, він родом з Детройта, але українець: «Середа, за п’ять років жоден американський президент Америки не зруйнує. А от український президент за п’ять років Україну може зруйнувати...».

А ти готовий повторити свій досвід роботи з Ющенком з якимось сьогоднішнім політиком? Тобто, чи ти зараз довіряєш комусь із політиків? Аж так, щоб допомогти, як ти допоміг Ющенкові.

Я допомагаю «Свободі».

А як на мене — «Свобода» теж далеко неоднозначний і не кришталево чистий проект.

Мені потрібні докази відразу, давайте мені докази... За те, що робить Фаріон стосовно захисту української мови, я прощаю все, що вона могли би сказати.

Коли в рекламі, моїй рекламі (Середа займається дублюванням фільмів, мультфільмів, політичної та комерційної реклами. — ред.) приходять клієнти, які не знають якогось українського слова, вони чомусь вважають, що сорок з чимось мільйонів людей в Україні також не знають цього слова.

І ти наполягаєш, аби те слово в тексті лишили?

Інакше робота не піде. Або шукаються синоніми... Або президент, який каже «інциНдент». Так називай себе «презиНдентом»!

А взагалі, я знаю, що кожного року треба міняти керівництво держави, тоді щось буде відбуватись тут.

Кожного року?

Ну, хоча б раз на два роки. Тому що я не хочу, щоб якесь падло думало, що воно п’ять років нічого не буде робити, а тільки думати про свій другий термін. Як цей Порошенко...

А ти готовий взяти зброю в руки, якщо Путін піде в наступ?

Я мав би брати зброю раніше... Ну, але про це не в інтерв’ю, тому що наші фізичні вади нікому не цікаві... Але зір у мене мінус 13, я ні в кого не поцілю...

Ти міг би там співати.

У нас проблема: ми не вміємо грати акустично. На фронті немає апаратури такої... Ми пробували свого часу зробити концерт акустичний, але у нас сама музика так побудована, що вона потребує потуги окремої. Інакше просто не виходить. І ми це все обговорювали. У нас були серйозні розмови, у нас багато сталося речей дуже нервових, про це розповідати неможливо, бо це дуже особисте... Але це були дуже тяжкі часи оцієї пертурбації і сумнівів, намагання кинутися і щось робити отам, на фронті, на передньому рубежі.

Це у всіх було...

Це було у всіх. І тому дуже велика праця серед людей розумних — віддавати на перемогу те, що ти умієш робити.

Україна не зникне тільки тоді, коли кожен буде професійно займатися своєю справою.

Це ти риску підвів?

Ні, це не риска, це з мого боку чергова «відмазка».

Я вважаю, що за двадцять п’ять років — чи скільки ми там років у музиці — я все ще достатньо нефаховий музикант. Просто ми, в кінці-кінців, почали використовувати наші недоліки як наші перемоги. Тому що, виявляється, недоліків не існує, а є твоя індивідуальна риса. У будь-якій професії.

Автор: Галина Плачинда, видання МИР, 2017.01.20

 

Надруковано: 2017.01.20 в 21:23 || Кількість переглядів сторінки: 1035