2017.03.15. Андрій Середа: «Деталі» (з книги Антіна Мухарського «Національна ідея модерної України»)
Про мову та історію, владу, її самопогладжування та видимі й невидимі символи і знаки
Все починалося з батька. Отакий фізіологічний початок. Але мова про виховання. Не те, щоб підсвідомо відчував, що українець, бо домашня атмосфера, в якій я ріс, була така, що в дитячі роки не задумувався, що є окремішність, людська, національна. Українською зі мною говорив батько. Мама спілкувалася російською. Батько був, скажімо так, ліберальним українським шовіністом. З так званої технічної інтелігенції, любив роботу, напевно, дужче, ніж маму, зібрав гарну бібліотеку, книжки з якої я і читав. Він єдиний, хто в ЦКБ «Ленінська кузня», де працював інженером-конструктором відділу, зреалізував проекти траулерів у такій кількості, яка перевищувала всі інші розробки в межах Радянського Союзу. Батько з колегами по цеху були геніальні фанати своєї справи. Він ніколи не був у комуністичній партії, а не вступив у партію - то не міг займатися військовими розробками, коли проводили відбір конструкторів для військового кораблебудування.
Мій дід якось заспівав мені, школяреві, бойову пісню часів національної боротьби. Але в такому скаженому темпі, щоб я, боронь боже, не запам'ятав і не влупив посеред тої совдепії. У пам'яті – залишилися тільки відчуття якоїсь радісної небезпеки. Отак мене й привчали потихеньку... Через емоції, враження, для мене то була музика, у ній відбувалося щось красиве, гонорове. Дід – родом з Білоцерківщини, свого часу його з бабусею депортували до Сибіру, тож мій батько народився в українському (!) селі Єреміївка Полтавського району Омської області, моя ж мати – теж народилася в Сибіру, але в російському середовищі. Щодо мене, то я ходив у таку українську школу на Пріорці, що за сім років геть забув українську. І тільки завдяки тому, що в мене були двоє вчителів: пан Шевченко-Веприняк і пан Веркалець, який викладав раніше в університеті, проте був депортований за вільнодумство до нашої школи, я почав "вертатись додому". Михайло Веркалець писав кандидатську про творчість Олександра Олеся та Агатангела Кримського, про якого я взагалі вперше почув. Два вчителі, мої янголи-охоронці.
У 1983 році я на фортепіані зіграв батькові «Суботів», а він тихенько втирав сльози... Вперше бачив батька таким. Саме тато мені часто читав, коли я був малим, твори Тараса Шевченка, всю казковість, криваве щастя, про Ґонту – я сприймав усе, як дивовижні мандри. Одна з перлин батьківської бібліотеки – «Побратими, або пригоди двох запорожців на суходолі, в морі та під водою» Василя Шевчука. Йдеться в ній про період, коли Тарас Трясило був відповідальний за гетьманство, гетьмана ще не вибрали, Хмельницький якраз оперував флотом Січі. Видання, ілюстроване дереворитами Василя Лопати. Останні слова книги, а йшлося, зокрема, про враження від московитів, - "Тарас зчорнів, мов згарище, а по щоках, по довгих сивих вусах текли криваві сльози". І це - видавництво для дітей та юнацтва "Веселка"!! Не книга – біблія. До речі - повноцінний сценарій для бойовика.
Україна – не (!) молода держава. Хто це перший бовкнув – молода держава? Довбень тотальний. У нас було декілька незалежностей. Не День Незалежності, а День Відновлення Незалежності! Мова хоча б з Русі, а тоді говорити вже й про ХХІ сторіччя. Ірландці кажуть, що вони 1000 років борються за свою незалежність. А ми всю свою історію куди поділи? У мене простіші визначення політичних термінів, аніж в істориків. Анархізм – свобода. Фашизм – романтика молодих духом, нацизм – свобода, як буденна повинність. Андрофаги по-своєму розуміють міжнародну термінологію. Кацапа треба адекватно сприймати, кацап - завжди кацап і по-кацапськи світ бачить. Не хитрі ми їм, а недосяжні. Українців заборонами не зупиниш і надовго не змусиш. На ментальному рівні українець оперує такою кількістю протидій стосовно свого ворога, заборон, які заторкують його свободи, що я не знаю, чи є ще така в світі нація. Може, ті ж ірландці? А істоти з десяттю секундами оперативної пам'яті по світах завжди знайдуться.
Я зрозумів, що боротьба за незалежність, за свою власну державу – певною мірою утопічна, а тому - вічна. Я не політик і не громадський діяч, тому сприймаю цю боротьбу як велику пригоду. Для мене всі події – від проголошення незалежності і до революцій – мають присмак несподіванки, як для дитини, що з подиву дивиться на те, що відбувається, великими очима. Та я не розумію тих, хто говорив, що нинішнє відродження незалежністі Україні дісталася задурно. Без крові. Не було козаків, УПА, 400 років боротьби, національно-визвольного руху, кривавої пам'яті голодоморів, космічних повстань у концтаборах? Забуваємо всі позитивні речі, які відбулися за час правління Ющенка, звертаємо увагу на скандали, чому не на перемоги? Ґанж президента Ющенка був у тому, що він свої навіть невеликі перемоги через свою скромність не виносив з фанфарами назовні. Я не відбілюю цього політика, на нього покладав дуже великі надії та сподівання як на керівника – проте він їх не справдив. Мій син, тоді ще геть малий максималіст, під час Помаранчевого Майдану скрізь лазив по Воскресенці, де навіть не було національного прапора, і в нас не було, тому запер на шкільний флаґшток геть важкий банер з написом «Ющенко – так!». Та коли згодом Ющенко крок за кроком просирав час, мені довелося синові розказувати, що не все в цьому світі так просто та швидко робиться, аби він не виріс циніком через розчарування. Не знаю, чи ловко я то все пояснював, але нині син славний. У нас уже є те, чого ще вчора ми не мали і для нас того не існувало. Уже той факт, що ти можеш вільно говорити, а не базікати – основа майбутніх перемог. І в такий спосіб по-іншому починаєш ставитися до людей і навколишнього світу. Ми ж тепер конкретно розуміємо, що являє собою небезпека і що таке перемога, і як святкувати конкретні перемоги. У «КОМУ ВНИЗ» на початку нашого музичного шляху був навіть російськомовний альбом, ми таким робом бавилися в боротьбу проти совдепії. Але потроху вже починали шлях додому. Тарас Петриненко почув наші пісні – це був 1989 рік – і попри те, що вже скінчилися всі прослуховування до фестивалю «Червона Рута», нас таки запросили на лише для нас організовану зустріч. Петриненко став хрещеним батьком нашої групи. Інколи, як з веселого будуна лежу на дивані і тіло відпочиває, думаю, що в чомусь я таки lucky. Усе, що я маю, саме мене знаходить, як і люди, з якими я разом у житті роблю спільну справу. З часом, звичайно, приходить знання, чого коштує справжнє братерство і що навколо не бракує сволоти і врешті можна зрозуміти, хто твій ворог, а хто рідний тобі.
Забагато бидла. Розумію, що в кожній країні лише 10% вільних людей, які оригінально мислять, всім іншим «хліба і видовищ». Але до цього все-одно не звикнеш. Каже мій побратим: «Чого я маю на ту чи іншу дурню звертати увагу – мені стільки справ треба зробити"... Викликаєш таксі, жіночка питає: «Какая парадная?» і ти настільки дурієш, що їй відповідаєш: «...Пятая!» А потім думаєш: «То я сказав?» Водій таксі тобі розказує: «Я за Юльку так переживаю! (коли Тимошенко балотувалась у президенти)... но я понимаю, шо женщина не может быть президентом и я проголосовал за Януковича!» – і веселиться. А ти сидиш і думаєш: «Чоловіче, за кермо тримайся, бо мене везеш, а ти дурний, блядь...» Наче побутові речі, до яких нібито ставишся спокійно, та зненацька потрапляєш в якусь яму, що не можеш второпати: як таке могло статися, що за жопна логіка в людей?.. Ті ж десять секунд оперативної пам'яті, ті ж газелі та золоті рибки. Не звикається, блін.
Якщо хочеш знати правду, не читай газет, не дивись телевізор, не слухай радіо – вийди на вулицю, послухай людей. І тоді в тебе виникне враження, що всі ці люди розумніші, ніж у телевізорі. Якщо українські депутати плутають недотОрканість з недоторкАнністю, бо так сам президент вимовляє – їм не в тямки, що вони говорять про фізіологічну цноту, тільки й мова, як би позбавити когось целкі. Роздуплити, тіпа... бо значення слова не годні второпати. Неспроможні мови вивчити. Тільки два пояснення - або дебіл, або, паскудо, вали з моєї країни. Будь-який адвокат за хвилину пояснить, що мова про позбавлення імунітету і не йшла. Слухаєш розумні роздуми - і раптом воно видає "інциНдент". Або "прецеНдент". Будьте тоді послідовними - кажіть "презиндент". Найтрендовіший образ - стомлений і кудись вічно поспішає. І ти в якийсь момент розумієш, що до влади серйозно не ставишся. Нема довіри, а це і є епіцентр зарази. Не вчитися, не вивчати. Який Кравчук перший президент? Перший був Грушевський, другий - Стецько. А комуністичний рептилоїд наївно бажає бути першим. Знову "молода держава"? Він зараз учить, як воювати, а мав би звітувати, як просрав ядерну зброю та віддав чорноморський флот. Нинішній стан у Криму - наслідок його діяльності. Кучму туди ж.
Громадянин своєї країни має право на зброю. Зброя виховує в людині обережне ставлення до себе. Вона дисциплінує. Вона упокоює. Той, хто справді володіє зброєю, не хизується цим. Не зброя вбиває, а людина. Виховуйте. Заборона - не логіка. Так само, як небажання реформ у медицині через погані дороги. Автодор виєбіть, а не реформи. Падло як захоче вбити людину – то й виделкою вб'є. ...В організмі української держави ці метастази настільки розрослися, що не можна реформувати одну галузь, оминувши інші. Як з армією, так само і з медичною сферою чи з освітньою – все між собою пов'язано, треба одночасно дбати про весь організм. Чути треба. Помер Євген Сверстюк, його поховали і ніхто навіть не думає, що то був один із велетнів. Старійшин. Вони землю тримають.
Національна ідея України не могла втратити своєї актуальності, бо на нинішньому державному рівні вона й не починалась. Кожна країна має свою національну ідею. Для мене недобре було, коли європейці, тобто країни, почали здавати позиції, як створювався Європейський Союз. Прекрасні витвори свого мистецтва, як власна валюта, скидати з рахунку? Навіть не в антиглобалізмі річ. Мені подобається футбол, коли там є національні команди, а не гамуз легіонерів. Тоді це цікаво. Я хочу бачити, як різні нації змагаються між собою, інакше чим же іще один перед одним хизуватись? Це ж природа! Людьми, національними здобутками й генетикою. Коли я їду до Болгарії, то хочу їсти їхні національні страви, щоб навіть шлунком відчути смак країни. Я не розумію, що таке «глобалізм». На рівні наукового поступу – так. Але гуртожиток - це для бідних.
26 років – це час, за який можна було багато що зробити. Це як в музиці, якщо ти на сцені стільки часу – сцена вже є твоїм рабом. Тому я не слухаю молоді групи, нехай років бодай п'ять спільно пропрацюють, тоді це команда. У «КОМУ ВНИЗ» не було ні тактики, ні стратегії, ми в останнє десятиріччя стали дещо воєнізовані, але ми і панк грали, і арт-рок, тобто проходили, бо ходити вміємо. Як казав Бред Пітт? Головне – не талант, а імідж, блядь... тобто як ти себе поводиш, чим би ти не займався. Можна завжди знайти причини, чому хтось щось дурне бовкнув, але якби він щось мудре сказав, то вже була б інша історія. Бодай спроба до чесності - і це вже перший щасливий крок у світ широкий. Я однаково спілкуюсь і зі щільною залою, і зі своїм сином. І тоді не треба шукати розумних людей – вони самі прийдуть. Музика допомагає людині відкритися і людина, яка тебе чує, теж розкриває себе. Люди ж ідуть до тебе не як до музиканта, а як до однодумця, спільного поступу. Я ж співати почав через те, що ми не знайшли вокаліста.
Чим відрізняються українці від росіян? Мовою, блядь, але декому ще треба це пояснювати. Є славний Андрій Головатий, зі своїм гуртом «Люті гуцули» дуже кайфово переспівував Моррісона «The Doors», перекладав тексти пісень українською та співав, наслідуючи манеру Джима. Одного разу в Запоріжжі у готельному номері, де він зупинився, побачив план евакуації під час пожежі... та щоранку брався читати його – текст був російською – і нічого не міг второпати: «Що там написано?» Бо він з Канади, говорить українською, це мова його батьків, для нього російська незрозуміла. Це нам може видаватися, що ці мови подібні. Нітрохи не подібні. Не кажучи вже про мізки. Націоналіст у нас має позитивну конотацію, в Росії – негативну. Страшніше, ніж націоналізм, не буває, як каже Андрєй Макарєвіч. Казав мій дід, який мав семеро дітей, а на прикладі своїх дітей багато що спостеріг: «Не одружуйся з росіянкою». Українці та росіяни – різні. Там, де люди однієї крові та мови можуть порозумітися, в інших навіть маленька проблема може обернутися горем.
Боротьба триває вічно, бо кожен по-своєму розуміє, що таке «боротьба». Світ, який ти бачиш, – ти тільки один його таким бачиш. Істина існує, але,як кажуть ті ж аґностики, ніколи твоє відчуття істини не стане таким для іншого.
Що б я сказав молодшим за мене (типу ґуру, чи що?), які б мене спитали, що їм робити? Стріляйте цигарки правильно! Вчора один підійшов до мене... Бачить, як я витягнув пачку цигарок і підходить з питанням: «У вас сигаретки не знайдеться?» Ти що, не бачиш, що я тримаю пачку цигарок?! Навчися ставити питання! Коли навчишся, тоді все буде в тебе прекрасно.
Юнацький максималізм перевертає гори. З часом стаєш обережніший, підозріливіший, самовразливіший... Як у вестернах: «Не довіряй нікому». Бо маєш дуже ретельно відноситись до всіх і всього. Маленькі діти – такі цікаві, коли починають ставити свої перші питання – це диво, соціум це ламає, заборони, батьківські переживання, потім ту дитину можна перетворити просто на виконавця. Винятки якимсь дивом бувають. А ще, як казав Донцов, в однолітровий глек два літри не наллєш. Коли хтось народився вправно підмітати вулиці, йому не треба йти в президенти. Шана за кожну фахово зроблену справу. Кожне твоє слово – ти за нього відповідаєш, навіть якщо цього українського слова інші українці не знають. Кажу, як людина, що працює в рекламі. Є такі, що, не знаючи чогось, вірять, що цього не знає ніхто. Цього слова, мовляв, люди не знають! Знають. Як диктор я не можу начитувати бозна-що. Це принцип. В Україні мова рідна одна – українська. Знання рідної мови – це здобуток, це краса, це цінність, це не просто побут. «Єдіная страна» – я такого не розумію. Не знаєш мови країни, в якій живеш, бо єдіная страна?
Про символи. Яйце-Райце. Пізнаєш Яйце-Райце - пізнаєш Україну.
З погляду геральдики, колористика символів незмінна. Споконвічно навіть на християнських іконах небо писали золотим кольором. Колір духовний, синій – це допоміжний, який «тримає небо». Якщо перевернути догори дригом, тоді, як би сказали китайці, світом правлять немічні. Перевернутий прапор, за американськими традиціями, означає одне – тобі потрібна допомога. А у нас перевертали прапор ще за часів Скоропадського, який не дуже тямив у вексикології, хоча немало доброго зробив. Містики в тому дійстві не було, просто типу символ нового устрою. Призвичаїлися. Але звичка - це просто звичка. Це не звичай, не щось сакральне, це просто звичка. Можна призвичаїтися в носі длубатись – і що? Можна сказати, що це нормально, бо така звичка активізує розумову роботу. Щодо кольорів. Я свого часу з'ясував, що мій найкоханіший колір – салатовий. Для чоловіка, лисого, зростом понад 1,80 - і такий дивний колір... я так мучився з цим. Як такий колір зреалізувати? У підземному переході знайшов гігантські салатові шкарпетки... Зроблені зі скловати. Я ввечері їх вже викинув, але то було чудове відчуття – весь день у шкарпетках того кольору, який хотів! (Сміється. – Ред.). Потім намагався зрозуміти, чому салатовий? Суміш жовтого й блакитного, зелений колір, сублімація.
Про місця сили. Безкінечні намагання зайд порушити енергетичні стовпи. Холодний яр. Там неподалік спиртовий завод. І від нього бздить так... оцей віджим безвідходного виробництва розкидають по полю – якщо звідтіля дме вітер – тобі смерть. Стоїть СТО тракторне, стоїть халабуда в стилі Тарантіно: «Добро пожаловать!» Пропозиція попоїсти посеред океану гімна. Знищення фізичних символів - чоловік на Грушевського стійко, по-козацьки витримав наругу, стоячи роздягнутий мордехаями на лютому морозі - його суки зумисно роблять депутатом - і ми бачимо, який же він недорікуватий. Все, кінець символу. Чудовий боксер, гордість нації - мер - смерть символа. Про місця сили... Червоненко, видатний діяк України, намагався провести міст через Хортицю, різонути ще по одному витоку сили, інопланетянин... На місці Десятинної церкви в Києві, а до того верховного капища, не даремно ще наші князі поряд зачинали дітей. Від тих стовпів розходяться кола - позитивне-негативне-позитивне, як хвилі по воді, чередуються. Подивіться на старі карти міста - де позитивне коло, там на місці капищ церкви. Де негативне - цвинтарі, тюрми. Нині ж, як в юдо-християнській церкві - тільки форма - всі знають, як сидіти, як стояти, як на голову хустку і як їсти плоть бога і пити кров його. А євангеліє не кожен і знає. Зовсім нещодавно зникають свастики, символи Сонця, Щастя, зі стін Київської Софії. Видавлене параноїдальне пояснення - "нашому народу це не притаманно". Про який народ мова? Світом правлять знаки й символи, а не люди. Казав колись Конфуцій. До цього треба як мінімум ввічливо ставитися. Погоджуєшся ти з цим, чи ні.
Бог завжди з тобою, якщо ти цього потребуєш, де б ти не був. Християнські споруди - подекуди витвір мистецтва, а на загал - інфантильні атракціони. Не просити в Бога, а нести йому дарунки, бо створений за взірцем його. Кожна радість, привнесена на цю Землю, є усміхом Вищих, а ти є другом їх.
Віра в Бога - це тотальний інтим. Хто виносить це на люди - позбавлені душі.
Свого часу озвучував від ВО «Свободи» матеріали про голодомор. Там було «українці потерпали від...» Пропозиція - не "українці", а «МИ». Не дивитися на себе збоку. Не те, щоб то було навмисно, просто та ж підкинута ззовні "звичка". Ми українці? - Кажемо "МИ". І стається диво. Стає все близьким і тільки твоїм. Ми потерпали, ми боролися, ми гинули, ми перемагали. Це ті найперші чинники соціальної системи розпізнавання , на яких будується соціум, релігія, ідеологія... Коли на державному рівні усвідомлять це «МИ», тоді почнеться вирішальний марш України.
Київ, 15 березня 2017 р. Розмовляв Антін Мухарський, Записала Інна Корнелюк
