2016.09.29-10.05. «Більшість просто не розуміє й не відчуває розумніших, а в кращому разі — знає й ненавидить...»
Слово Андрія Середи може бути дошкульним, зате без жодного фальшу
З Андрієм Середою, лідером гурту КОМУ ВНИЗ, творцем шляхетної музики високого українського духу, ми зустрілися в один з останніх теплих днів у Києві — на межі літа й осені. Такою й розмова вдалася — на межові теми: війни і миру; України ідеально-уявної та сповненої недоліків реальної; людей свободи і рабів; світу високого й низького...
‒ Можна сказати, ‒ відповідає на питання про «дві України» Андрій Середа, ‒ що світ музики КОМУ ВНИЗ і та перша, ідеальна Україна належать до одного синонімічного ряду. Тим-то ідеальна Україна — для нас часом реальніша, ніж ота, що на вулиці. А це вже пригода: бути між двома світами, заскочити то туди, то туди. Часом навіть здається, що можна просто зайти за ріг, і все погане зникає не тільки з твого поля зору, а зникає взагалі ‒ і далі ти вже сам твориш свою реальність.
Зрештою, що довше я живу, то більше пересвідчуюся: слова реалізуються. І що більше будемо говорити про добре, про героїчне й переможне, то більше його здійсниться. От, знаєте, була колись у мене була така дитяча, наче й нездійсненна мрія: зустрітися з Олександром Олесем і поговорити з ним, бо ще в школі мені його творчість та особистість поміг відкрити мій вчитель. Цей поет вплинув на мене, на мій світогляд. От і була така мрія. Аж якось читаю на одному диску прізвище «Кандиба» і розумію, що належить воно одному молодому київському режисерові, з яким я доти був уже досить довго знайомий, хоч і не знав прізвища. Я й запитав його півжартома, чи він часом не родич Олександра Олеся. «Й Олександра Олеся, й Олега Ольжича», ‒ відповів він мені й запропонував познайомитися зі своїм батьком. І це для мене і честь, і відповідальність велика ‒ спілкуватися з людиною такої благородної крові. І водночас — це ж майже здійснення мрії!
Для мене доказом того, що наш світ, той який ми творимо своїми гарними думками й словами, є більш цікавий, більш правдивий, ніж світ тої другої половини, є також люди, з якими я знайомий вже достатньо багато років, і вже й сумніву не маю щодо їхніх поглядів. І навіть коли вони роблять те, чого я поки що не розумію, то все одно можу з певністю сказати: це також добре, я просто потім це зрозумію.
Про поняття «раб» і «вільна людина»
‒ Таке формулювання дає можливість не розслаблятися, не пасти задніх, працювати над собою, конкретизувати своє бачення світу, зокрема й для того, аби могти поділитися думками з розумними людьми і від них мудрості почерпнути. Ми ж загалом живемо для того, щоб було цікаво нам, а не заради того, щоб було цікаво тому, хто, може, й не потребує такої цікавості. І в цьому, до речі, й полягає різниця, особливо в Україні, між поп-музикою та рок-музикою. Тут так: або ти йдеш назустріч великому загалу, безликій масі, або ти спілкуєшся з меншістю, але то вже люди, які мають власні думки, які підняли себе, щоб десь чогось навчитися. Врешті, навіть з ворогом цікавіше боротися, коли він розумний. Розумна сволота — набагато цікавіше, ніж тупа, хай і добра істота. Думаю, тупість належить до найгірших гріхів. І йдеться не про можливості мозку всотувати й опрацьовувати інформацію, а про зарозумілість ледачих, котрі думають, що й так дуже багато знають і вчитися не хочуть. А таких чимало.
Чи пробачати нинішнім українцям помилки: світоглядні й політичні
‒ Не пробачати. Люди вже дорослі, скільки ж можна! 370 років досвіду вже мали б чогось навчити. То поки малі, можна пробачати й виховувати. А зараз треба вже відповідальність брати за себе самих. Воно, звісно, коли якась окрема людина ніколи не знала, що є десь поза її світом величезний обсяг інформації, що є іще щось інше поза її двором, то вона й не буде того шукати. Колись таке невідання навіть на добре українству послужило. Коли імперська московська адміністрація знищила була в Україні до біса шкіл, всіляких виховних закладів, то виросло відтак ціле покоління неграмотних українців. І саме завдяки цьому ті українці не забули рідної мови, бо були настільки неграмотні, що не могли читати книжки російською мовою. Але то було в позаминулому столітті. Зовсім інша річ тепер, коли якесь створіння, перебуваючи в поінформованому світі, маючи великі можливості читати, вибирати, мислити й робити висновки, через своє виховання вперто лишається тупим. Правда, є просто нездібні з самої своєї природи ‒ як казав Донцов, в однолітровий глек два літри не наллєш...
Тут уже йдеться, мабуть, більшою мірою про поняття ієрархії. Якщо є прекрасний двірник, то йому тре вклонитися за його роботу, але не треба з нього робити депутата. Це ж відома істина ‒ кожен має робити своє, відповідно до здібностей і можливостей. Але на цьому спотикається демократія. Бо коли десять людей з-поміж себе вибирають гарну людину до влади, то ймовірність того, що таку ж гарну людину вибере тисяча ‒ вже куди менша. Ми ж розуміємо, що чутливі, виховані люди ‒ то меншість. А демократія в тому й полягає, що переможе якраз ота тисяча, і вибере до влади когось на своєму рівні. Бо розумніших та більшість просто не розуміє, не відчуває, а в кращому разі ‒ знає й ненавидить. Це не моя думка, це думка таких гарних людей, як-от Микола Міхновський, Дмитро Донцов чи іспанець Ортега-і-Гассет.
Я себе заспокоюю, що будь-яка, навіть найцікавіша країна має в собі отаку більшість, яка потребує тільки хліба й видовищ. Так було завжди. Тому на кожному з нас відповідальність: як ти себе сам настроїш і до якої категорії зачислиш. Чи черпатимеш з того попсового мотлоху, чи станеш людиною, що хоче змін і, знаючи, що є речі прекрасні, до них прагнутимеш, їх здобуватимеш.
Про війну
‒ Мені, напевно, легше осмислювати і сприймати війну, бо я з тих, хто з самого дитинства, а потім і в більш свідомому віці, виховувався на так званій альтернативній історії, геть відмінній від офіційної часів моєї юності. Я знаю, що війни відбуваються постійно і що так у світі тримається баланс, що за час воєн навіть технологічно країни зростають і збагачуються. Звичайно, деякі й занепадають.
У час війни більше конкретизуються відчуття, розширюється світогляд ‒ тепер же навіть фільми і книжки про війну сприймаєш інакше. Війна дає змогу реальніше бачити світ, знаходити справжніх союзників; як кожна екстремальна ситуація, війна дає можливість визначити, хто є друг, а хто ‒ ворог. А це чи не найголовніше. Не можна ж бо постійно жити в розслабленому стані, філософськи поглядаючи з балкона на світ.
Спостерігаючи за нашою нинішньою війною, бачу, що хоч кількісно розумних та консолідованих людей більше не стає, зате ті, що такими вже є, ті, що виховані правильно, які мають серце, ‒ то ті стають ще мудріші й міцніші. А водночас є поміж нас і такі люди, котрі, якщо війна раптом наблизиться, все одно нічого не будуть робити, в кращому разі емігрують, а в гіршому ‒ залюбки пристануть до вигіднішого берега, навіть національність, якщо з того буде їм користь, змінять.
...Щоправда, коли війна триватиме занадто довго, то ми до неї звикнемо і будемо вважати це миром, просто екстремальним. Хоча в нас і так триває фактично трьохсотсімдесятилітня війна. Бо вся ця азіатська інвазія, хоч періодично латентна, прихована, ‒ була таки війною, і кожне покоління українців з нею так чи інакше стикалося. Тому нинішні події ‒ природній процес, от тільки все мало б початися, і то організовано, набагато раніше. Але ж є в нас ще одна біда: повстань в Україні було до біса, а от регулярних армій ‒ небагато. А повстання ‒ це знищення тільки низової ланки ворогів. Звісно, беручи до уваги понадтисячолітню українську історію, то були в нас й організовані війни, але таки замало. Регулярна армія розв’язує питання повністю, але наразі в нас повноцінного війська нема. Бо для нашої влади, представники якої ‒ бариги, а не державці, війна є просто отаким собі кривавим рушієм торгівлі.
А тим часом у нас на початку військових дій на фронт вирушили багато молодих людей, які, хоч мали добре виховання і сильних дух, не вміли навіть тримати зброї. І це дуже небезпечна штука, адже війна ‒ це професійна діяльність. І тільки тоді буде перемога, коли до цього діла підійти фахово. Воювати мають фахові військовики. Бо, зрештою, тримати зброю, складати й розкладати автомат, стріляти в ціль можна навчити людину за три тижні, але стріляти в живе тіло ‒ тож зовсім інша річ. А така наука ‒ то не сама техніка, а й державна ідеологія, а в нас такої на офіційному рівні фактично нема.
...Ця війна дала мені можливість з великим захопленням і навіть зворушенням бачити людей, які приходять відпочивати від фронту, ‒ їхні обличчя дійсно прекрасні.
Про «азіатську інвазію»
‒ А вони, ті азіати, завжди були ліниві. У мені є частка російської крові, тому я знаю їх не з розповідей, я їх відчуваю частиною крові. Вся ця навала мала завжди паразитарний характер ‒ самі ж вони нічого не створювали. Огляньте їхню історію: в них всі творці, від живописців до архітекторів і винахідників, були зовсім не так званого російського походження. Та навіть сучасну попсу їхню створили здебільшого всякі наші співуни. І та їхня російська мова унікальна за кількістю винятків, яких там більше, ніж правил. Вона просто ще не сформована.
Вони ‒ кочівники, не осіла нація, і коли зжирають все на одному місці, йдуть далі, аби тільки змога. І так в цілій колонізаторській історії Росії: де вона, там спаскудження, знищення всього: людей, побуту, мистецтва.
А в нас же країна індивідуальностей, всі в нас ‒ пани, всі ми можемо існувати незалежно один від одного. Але у війні, в отаких, як тепер надзвичайних обставинах, ми здатні фантастично консолідуватися, стати як єдиний кулак. І КОМУ ВНИЗ такі тенденції і настрої бачить впродовж останнього часу під час своїх виступів.
Про мистецтво загалом
‒ Я думаю, мистецтво кожної країни всотує в себе все те, що породила та земля, на якій воно формується, а його завдання — зробити обличчя нації більш красивим, приємним, правильним, зрілим. Що більше росте національне мистецтво, то більше воно має шансів. То як у світі людських індивідуальностей: лиш коли ти чогось досяг сам, то аж тоді можеш поділитися з іншими. А як ти нічого не маєш, то й іншим ні дати, ні помогти не можеш. Ти просто не цікавий.
Часом «нецікавість» може бути створена штучно, бути наслідком колонізації. Як от сталося з деякими нашими національним атрибутами, що їх підігнали під принизливе поняття «шароварництво». З’явилося воно через брак розвитку нашої власної національної культури, а точніше через брак можливостей для її розвитку. Це наслідок довгого нашого перебування в не нашому світі.
Пам’ятаю, як хтось був зауважив, що ж немає такого поняття, як, наприклад, кімоновщина, бо там, у Японії, паралельно з інтенсивним розвитком всього сучасного все одно міцно тримається національна культура. А наша ж натомість століттям була винищувана, перебувала здебільшого на маргінесі й у підпіллі. Врешті нам тільки й залишалося, що ці атрибути (чогось більшого не дозволяли), та поза своїм контекстом вони ‒ як тіло без душі. Єдине, по чому розпізнавали українців в тій тюрмі народів, були прекрасні шаровари... І це перетворилося на просто картинку, ніхто вже й не розумів, що то за гопак, звідкіля той танок пішов...
Але здорове національне мистецтво навчає суспільство і кожну його особистість всотувати інші національні культурні досвіди без остраху, що інше тебе зіб’є зі шляху чи перекине на свій бік. Бо національне — самодостатнє, і спочатку воно на своїй власній території перемішується й обмінюється зі світовим мистецтвом, а тоді й саме стає світовим. Натомість насильницька інвазія мистецтва, культури загалом, нічого доброго не дає. От свого часу римляни окупували землі, на яких потім виросла Велика Британія. На той час люди жили там фактично в норах, в землянках. Римляни побудували дороги, лазні, будинки... Місцеві, звичайно, почали підтягуватися, теж потрохи будуватися, та коли римляни пішли геть, не витримували вже там у тому тумані, тамтешні люди знов на якийсь час залізли у свої печери та нори ‒ бо то ще не був їхній час ставити свої хати, класти свої дороги.
Юлія Дембовська, газета «Свобода» № 377 (40) 29 вересня — 5 жовтня 2016 р.
