Встала рано. Напекла круасанів і пішла на акцію під ВР. Поспілкувалася, поїхала домів збирати наплечник у відпустку. І тут почався цей треш. Пікетування, суди, передачі, концерти. Це все, як одна величезна ковбаса довжиною в 35 днів. Бляха, від її складу волосся стає дибки. Мінські угоди, кістки вояків, господарське мило, нормандська поїбєнь, долі ветеранів війни, банани, нелюстровані судді, сцена на стройці, отримав у повному обсязі претензій не маю слава Україні, молоко в прозорій пластиковій тарі, прокурорське скиглення, наклейки з попередженнями системі, нарізане копчене мʼясо, охуївший конвой, Гайцана, Соломʼянська, Хрещатик, більше книг, будь ласка... Бляха, як я хочу щоби сльози рідних трансформувалися у щось більш тверде і здатне завдавати удару на випередження.
Вчимося. Гартуємося.
Це був найкращий концерт з усіх трьох, що ми організовували під ІТТ. Якби не те, що сказав Літл: коли б революція досягла мети, концерти влаштовували би Повалій, Лорак під тюрмами ригів. (Хоча поблядушки навряд працюють задарма, а їхніх фінансистів на волі вже б не лишилося).
На Нахтігалі публіка стала спиною до сцени. Нарешті побачили знаки від хлопців по той бік муру. Їхні силуети зʼявлялися увесь час. Ось той момент, коли до виконавця стояти спиною — це норм. І той абсурдний момент для звукачів, коли сцену лаштують просто навпроти споруди і звук, що відбивається на сцену, вертається до виконавців перезаряджений привітами від хлопців. Захисників Конституції.
В мене всеодно виникає питання: чому на такі заходи не приходить, приміром, тисяча. Чому про це можна забути/забити/чекати на пєндалі чи персональні запрошення тощо?
Як би там не було. Дякуємо всім за підтримку, репости, присутність, принесені книги, пожертви. Колосальна подяка музикантам: КОМУ ВНИЗ, ТаРута, Телері, Тарас Компаніченко, Валерій Гладунець. Звісно, без ВО «Свобода» захід був би неможливим.
Час творити історію. Так написано на блокнотах, що ми передавали хлопцям. Дякую вам, захисники Конституції!