— Досі гурт мав п’ять творів на слова Тараса Шевченка: «Микита Швачка», «До Основ’яненка», «Розрита могила», «Не нарікаю я на Бога» та «Суботів», що став першим широковідомим твором команди. До нової ж збірки «4» увійшли уривки: з «Княжни». Зоре моя вечірняя, з «Хустини», з «Холодного Яру», з «У казематі». За байраком байрак, з «Осії. Глави XIV». Втім, у назві кожної композиції варто звернути увагу на одну літеру — «з». Розкажіть чому.
— Ми вирішили бути чесними. Тобто не називати композиції тим ім’ям, яким називав свої твори Шевченко. До того ж ми брали не весь твір повністю, а шматок, який, найбільше відповідає нашим відчуттям. Ми використовуємо ту енергетику Шевченка, яку вважаємо для себе потрібною. Це не є відображенням самої творчості. Зі світу Шевченка ми беремо той шматок, до якого ми доросли. А чим більше я росту, тим більше люблю поезію, аніж прозу. Можливо, це економія часу, адже в одному вірші може бути прихована ціла повість.
— А як щодо іншого прочитання Шевченка, коли він, наприклад, стоїть з битою на барикадах?
— Шевченко такий і є. З іншої сторони, кожен бере від Шевченка стільки, скільки йому потрібно. Я це тільки вітаю. Ми з самого початку ставилися до творчості Шевченка, як до сублімації фізичної, духовної сили, і вважаємо себе, як і він, відповідальними, приналежними до того, що твориться в Україні.
— Ваша активна громадянська позиція відома всім. Ви підтримували звільнення Павліченків та інших в’язнів сумління, ви записали відеозвернення до львівського Євромайдану і 12 грудня виступали на київському. Якою ви бачите свою участь у цих подіях і участь митців загалом?
— Я вважаю, що митці не повинні мати жодних кордонів на противагу від людей, які займаються конкретно політикою. Митці мають повне право і навіть зобов’язання перед усім світом і перед самими собою відкривати все довкола. Вони на 360° звернені до всього світу своїм єством. Можна говорити і шаблонами: коли говорять гармати, митці мовчать. Але ми знаємо з історії, так завжди було, що спочатку йде дух, а потім тіло. Митці — це дух. Не тільки ми, достатньо й інших гуртів та митців в інших видах творчості творили сьогоднішній день. Це велика відповідальність, драматичне задоволення. В теперішніх подіях є драматика, а не трагедія. Тут є велика кров, але є й велике відкриття сердець, коли разом з чорнотою на світ виходить і світло. А якщо митець не відчуває приналежності до сьогоднішнього дня, значить він не був ніколи митцем. Я відчуваю цю приналежність, значить я теж творю цю класну річ, яка огортає мене зі всіх сторін. Це дає чисто по-чоловічому, по-козацьки відчути як сльози, так і відчути радість.
— Ви і творили цю «класну річ», коли виступали 12 грудня на Майдані, але разом з тим, вже 9 березня, на день народження Шевченка «Кому вниз» не було. Чому?
— Там не було дуже багато людей. А були люди — деякі музиканти і організатори, які, на наш погляд, не достойні представляти Шевченка. Вони більше дбали про себе, аніж про величне. Це було не свято, це був «празнік». Для нас це містична подія — 200 років Шевченкові, а цим оперували люди, які залишилися совдепами, люди, які занехаяли своєю діяльністю свої душі, бо були приналежні до руйнування пам’яток архітектури, будинку Грушевського через що в тому числі вулиця Грушевського і відповіла.
— Цифра 4 символічна для гурту — вас четверо, альбом четвертий, пісень чотири та й саме 200-ліття припало на 2014 рік. Саме тому ця цифра є назвою альбому?
— Так, вибрали цю цифру, бо в альбомі чотири музичні твори, а п’ята — мелодекламація. А по-друге, з дитинства графічне відображення цієї цифри мені найбільше пасувало. Не знаю чому, я не знайшов пояснення звідки це взялось. А з іншого боку, цифра 4 в Японії вимовляється так само, як слово смерть. Наше відношення до слова смерть не є християнським, бо ми не віримо, що після нашого перебування на землі, ми переходимо в якусь іншу іпостась чи паралельний світ. У нас на самому диску написана цитата Горація «Omnes una manet nox» (на всіх чекає та сама ніч). Але поки є день, в жодному разі не треба гальмувати, треба використовувати цей білий день, щоб отримати більше вражень від нашого перебування на землі.
— Ви згадали про мелодекламацію — п’яту частину альбому з «Осії. Частина XIV», а вона починається зі слів «Погибнеш, згинеш Україно...». Чи таке майбутнє чекає на Україну чи, можливо, якесь інше?
— Ніхто того не знає. Є просто наше ставлення до чогось і ми самі трактуємо як воно має відбуватись. А відбуватись воно має через смерть до життя, через погибель України, такою, якою її бачив, наприклад той самий Шевченко, адже та Україна його не влаштовувала. Я чую «Погибнеш, згинеш Україно...» з одного боку як пересторогу, а з іншого — як перехід до іншого відчуття України відмінної від тої, що оточує нас зараз. Ми б ніколи не бралися до Шевченка, якби думали, що він більш трагічний, інфернальний, ніж життєлюбний. Шевченко — це страшенне світло. Колись давно, наш прихильник написав: «Ви граєте такий депресняк, від якого хочеться жити» і в тому протиборстві і полягає наше ставлення до того, що відбувається.