2013.08.07. Андрій Середа. «Homo Sapiens» з Мирославою Барчук на ТВі

Мирослава Барчук: Гість програми Homo Sapiens — лідер гурту КОМУ ВНИЗ Андрій Середа.

Колись я прочитала — ти казав, що велике значення надаєш тому, який музикант у житті. Тобто чи такий він на сцені, як у житті, чи не такий.

Андрій Середа: У будь-якому разі, я намагаюся. Але реактивність, радикалізм на сцені, можливо, зовсім несприятливий вдома — навіщо таким там бути, якщо для цього у тебе є сцена? Але те, що ти не суперечиш одне одному — це найголовніша вимога, яка має бути перед музикантом. Маю на увазі не так звану поп-музику — бо то вже бізнес, заробіток.

Я, наприклад — людина злопам’ятна. Страшно вірю у помсту, вірю в Аристотеля, у мене мати з Сибіру — а вони дуже злопам’ятні, мстиві

Мирослава Барчук: Принципи і цінності маєш на увазі?

Андрій Середа: Совість, тільки совість — те,що ти несеш.

Мирослава Барчук: Ти — людина принципова, безкомпромісна. Не маєш такого відчуття, що більш компромісні люди не відмовляються ходити на ефіри, брати участь у шоу, від піару, нехай навіть і чорного — і вони диктують смаки усій країні? А люди принципові і совісні сидять, їх не чують, тобто вони не мають впливу в цій державі. У тебе немає такого відчуття?

Андрій Середа: Можливо, тоді просто треба говорити про ЗМІ. Якщо не чути чесних людей — не кажу конкретно про себе — то це проблема засобів масової інформації.

Я хотів би говорити радше не про людей, які змінюють принципи, а про адаптацію. Це мімікрія якась. Бо я, наприклад — людина злопам’ятна. Страшно вірю у помсту, вірю в Аристотеля, у мене мати з Сибіру — а вони дуже злопам’ятні, мстиві, всі оці північні азіатські народи. І тому я пам’ятаю всі ґанджі, які не виправлені були тією чи іншою людиною. Якщо вона навіть змінила погляди на більш лояльні, зрозуміліші мені і більш позитивні, я все одно пам’ятаю, з чого це все починалося. Я пам’ятаю ті речі, які він не виправив, а пішов далі. Це суцільна Монголія — середньовіччя в соціалізмі, проминувши капіталізм.

Мирослава Барчук: От мені здається, що часом злопам’ятності українцям і не вистачає.

Андрій Середа: Я не знаю. Українцям — нам? Та ні, вистачає. Просто занадто заняті люди тим, що вміють робити в будь-який час, а сама система в нашій Україні не дозволяє людині швидко й ефективно займатися тим, чим вона і має займатися, не витрачаючи на це купу часу. Вона на це витрачає купу часу — на своє власне становлення, на розбудову себе самого, на влаштування на роботу або створення якихось цінностей. У нас безконечно йде конфлікт із системою, яка панує в Україні.

Кожна людина, кожна родина — це фортеця, замок. Тому людина дуже багато часу витрачає на цю оборону — і не встигає перейти в наступ

А злопам’ятності є до біса. Не вистачає часу, людині не дають можливості в чомусь себе реалізувати. Тобто я завжди був за розвиток вузькопрофесійний, а у нас кожна людина займається всім. Кожна людина, кожна родина — це фортеця, замок. Тому людина дуже багато часу витрачає на цю оборону — і не встигає перейти в наступ.

Але я знаю структури, які обходять ці тяжкі моменти, вони готові до наступу.

Мирослава Барчук: Багато можемо назвати українських людей, які живуть у своїй країні як підпільники. От є можливість, є фінансування — зробили фестиваль, розклеїли листівки. Є можливість культурологічний проект зробити — зробили. А далі тиша. Є відчуття підпілля у власній країні?

Андрій Середа: Звичайно, є. Бо система не є українською. Бо в керівництві, як правило, люди, навіть не стільки ментально, скільки національно далекі від українства. Їх не можна звинувачувати — вони просто елементарно не розуміють, не відчувають. І тому таке враження, що та чи інша інтелектуальна українська людина перебуває в підпіллі.

Знову ж таки, якщо існують фестивалі, а потім вони зникають, — це теж проблема системи. Тому що немає сталості, розвитку. Були класні фестивалі. От «Рок-екзистенція», яка все менше й менше мала можливостей фінансування і таки зійшла на ні. Зате є паралельно дуже сильні фестивалі — як-от «Франко-фест», як «Підкамінь».

Але організатори є символами України власне. Тому що серед музикантів, серед інших людей існує багато розбіжностей, багато пам’яті про те, що хтось десь не так вчинив і совість спрацювала десь не так, як хотілося б. Організатори ж мають бачити трошки далі, мусять бути стратегами. Вони все одно мусять об’єднати, бо той українець і той українець. І тільки в об’єднанні можна знайти нормальне якесь відчуття.

Але прощати не можна. Я — не християнин. Там кажуть правильно, що треба прощати — але ніколи не забувати.

Коли роблять символом знущання над тілом людини, мучеництво — це дуже погано. Людина має орієнтуватися на силу, на красу, а не на знівечену людину

Мирослава Барчук: Ти не християнин? А хто ти?

Андрій Середа: Не християнин. Ні, я вірю в якусь потужну енергетику, яка опікується людьми і харчується енергетикою людською — тут баланс мусить бути. Ісус входить в ту сам сферу. Єдине, що його знівечили — це так зване, а особливо новітнє християнство. Вони забувають, що Ісус був дуже витривалою і сильною людиною.

Коли роблять символом знущання над тілом людини, мучеництво — це дуже погано. Людина має орієнтуватися на силу, на красу, а не на знівечену людину, яка розіп’ята цвяхами просто в живе тіло. Це не дає поштовху до розвитку, це якраз культивує людину слабку — не більше.

Мирослава Барчук: А принцип терпіння?

Андрій Середа: Найперше треба вчитися терпіти самого себе. Християнство вчить терпіти знущання над тобою — це неправильно.

Мирослава Барчук: І ти також казав, що люди народжені нерівними. Що маєш на увазі?

Андрій Середа: Донцов казав, що в однолітровий глек два літри не наллєш. Не можна від людини, яка інтелектуально невихована... І виховання тут не допоможе — воно допомагає тільки реалізувати те, що в тобі закладено з самого початку. Але кожна людина має своє. Не можна з людини, яка не може розібратися, за кого голосувати, або якісь такі прості речі, виховати академіка чи кібернетика. Його можна навчити азам, але він не стане сильною структурою.

Ми така щедра нація — всіх зробимо академіками чи акторами. Не буває такого.

Мирослава Барчук: Два роки тому Михайло Крупієвський поставив концерт пам’яті Сергія Кузьмінського, одного з «Братів Гадюкіних». Ви там виступили з піснею «Ми, хлопці з Бандерштату». От скажи, якби її вальнути на «Донбас Арені» — хіба не запалали б серця тисяч людей з Донбасу? Тобто люди не мають доступу до цього, їх цього не показують.

Не можна з людини, яка не може розібратися, за кого голосувати, або якісь такі прості речі, виховати академіка чи кібернетика

Андрій Середа: Все одно не всі. На Донбасі є дуже багато дуже гарних людей. Пригадую ту саму «Червону руту», коли зовсім не існувало майже жодної різниці між заходом України і сходом України. Якщо це бити кожен день, змушувати...

Мирослава Барчук: Якби люди мали можливість це почути! Їм цього бракує.

Андрій Середа: Але дуже багато і тих, хто не хоче цього. Є дуже багато людей, які не хочуть слухати, бо вони не знають. Що довше живеш, то краще розумієш, що є люди принципові в цьому питанні: «Я цього не хочу, бо цього не знаю». І це, як казав Чонкін, «круговорот говна в природе». І що робити? Як змусити голосувати, якщо мене везе таксист і каже: «Я Юльку дуже сильно поважаю, але проголосував за Януковича, бо має бути мужик»? І що ти йому скажеш?

Мирослава Барчук: Але ж є люди, які просто не знають.

Андрій Середа: Є, звичайно. Ми щоразу, коли виступаємо деінде, знайомимося з людьми нашого віку і молодшими, які просто за браком інформаційності в Україні щойно тепер дізнаються те, що вони могли довідатися років із двадцять п’ять тому.

Пригадую, як в Кіровограді, коли ми в школі виступали, вчителька прибігла у свій кабінет, почала кричати і казати — послухайте, як люди грають той самий «Суботів» Шевченка! На що їй один з присутніх сказав: «Ви що, дурні? Вони це вже 25 років грають, а ви тільки зараз дізналися». Тому брак інформаційності.

Мирослава Барчук: Нещодавно у Фейсбуку хтось поширив відео з концерту «Океану Ельзи» на стадіоні в Донецьку. І це нічим не відрізняється від Львова — там теж всі стоять з цими запальничками...

Андрій Середа: Але ж цього не показують. Бо правити знівеченими, заляканими людьми набагато легше.

В приватному житті мене не цікавлять всі люди. Я не приватний психолог, я не якийсь там, який іде в народ, щоби дізнатися думку кожного

Мирослава Барчук: Багато ваших пісень — «Суботів», «Розрита могила», «До Основ’яненка», «І ви покинули» Олеся — це все відчуття української гіркоти і розчарування. Які у тебе стосунки взагалі з народом українським?

Андрій Середа: Якби Олесь казав, що «виховуйтесь, буде все нормально» — я розчарувався б. Він правильно ставить кордони між тими, що не варті — говорить про отих, хто не вартий. Отже, є ті, які варті. І читають ті, які варті — бо хто не варті, цього не читають.

Мирослава Барчук: А от коли ти думаєш про свій народ загалом — він вартий чи не вартий?

Андрій Середа: Я взагалі знаю, що в приватному житті мене не цікавлять всі люди. Я не приватний психолог, я не якийсь там, який іде в народ, щоби дізнатися думку кожного.

Та в будь-якій країні 10% активних людей, молодих і не дуже, і статечного віку. А все решта — це просто сила, яка використовується інтелектуально, фізично, військово. Це ті, які потребують, щоби ними керували і допомагали їм. Вони — якраз про нерівність. Не можна від людини вимагати керівництва, якщо вона народжена бути підлеглим. Він корисний підлеглий. Але не можна підлеглого зробити керівником.

Правильна ж штука, що раб не потребує свободи — він потребує рабів, щоб у нього були раби. Раба не можна виховати вільною людиною.

Мирослава Барчук: Виходить, що це кругообіг рабів у природі у нас не перше десятиліття?

Андрій Середа: Звичайно. І тому треба безконечно леліяти і оберігати власне оті роди і ті структури, які безперервно змагалися з природою, ставали інтелектуалами. Бо якщо їх знищити, вони не з’являться. Я бачу інколи, спостерігаючи, читаючи одну, іншу таку людину. Вони дарують мені віру, дарують світогляд — за це я їм страшенно вдячний. А віра, якщо я її маю, дарує мені можливість щось своє робити. І спілкуватися — можливо, не на такому високому рівні, а я є прохідною ланкою і можу спілкуватися з іншими людьми, які цього потребують. Тобто вони дарують мені віру — і більше я від них нічого не потребую.

Ну як можна пояснити нинішню владу, цих сцикунів, цих ідіотів, тупих істот? Це не люди — це людиноподібні істоти. До речі, у світі є ціла галузь, що є люди, а є людиноподібні істоти.

Правильна ж штука, що раб не потребує свободи — він потребує рабів, щоб у нього були раби. Раба не можна виховати вільною людиною

Мирослава Барчук: Хто їх обрав?

Андрій Середа: А от стосовно обирання... Це дуже шкідлива штука, яка пропагується власне отими нелюдами — що народ достойний тієї влади, яку обирає. По-перше, народ не обирає таку владу. По-друге, є спеціально в цьому світі невеличкий приклад — корейці. Народ один — але одна частина вживляє чіпи в мозок, а друга їсть кору. Як? Значить, один і той же народ вибрав протилежні влади? Тут не в народі справа.

Мирослава Барчук: А в чому?

Андрій Середа: Весь негатив нинішньої України — у халяві, у відкиданні відповідальності. І той невеличкий момент, коли ти можеш щось висловити, очиститися — багато намулу, всілякої темноти люди носять всередині. Інколи не можна прощати якоїсь зневаги по відношенні до тебе. Навіть якщо той, хто несе цю зневагу, не розуміє, що це зневага.

Ми — всі такі керівники невеличких збройних угруповань. Нам треба чекати на лідера. Створити його спеціально неможливо — він або з’являється, або не з’являється швидше або пізніше. Як казав Гельмут фон Мольдке, великий стратег — будь-який план розвивається при зустрічі з противником.

Віра дозволяє нам чекати, віра дозволяє нам жити вічно, і тому ми можемо достатньо довго чекати. Але по відношенню до сотворення світу і взагалі космосу це невеликий час. А щоби не було так боляче, ліпше менше дивитися телевізор, більше слухати людей і виходити на вулиці. Як в одному американському фільмі — «не дивіться телебачення, не читайте газети, не слухайте радіо — вийдіть на вулицю, послухайте людей». Там стільки є позитиву класного! Виявляється, можливо паралельно з цією гидотою, не згоджуючись з цією гидотою, робити дуже класні речі, які, виявляється, потім в одну-другу-третю людину входять через те, що ти сам навчився в деяких людей продовжувати ці речі. І все.

У нас же ця влада не перемогла. Вона існує тому, що всі інші займаються поки що своїми проблемами. Тому, що ніхто не відповів. Адже вона така тупа, що будь-яка нормальна постановка питання знищила б її можливість відповідати. Вони зараз існують тільки тому, що в хаті не прибрано. Це таргани — ти їх не прибирай, і вони будуть жити. Чому б їм не жити? Їм дозволяють красти? Добре.

Ми всі знаємо, що вибори підтасовують — і це вважається вже ледь не нормою, фатумом. А потім знову повертаємося до кругообігу з Чонкіна, як-от ці правителі: підставив попу — вийшов на вищий щабель. Керуються принципом «один раз — не пі...c». А потім вони тобі починають доказувати, скільки разів ти «один раз не пі...c». А потім вони це переводять і кажуть, що це менталітет людський. І все. Ти слухаєш — воно класно, смішно. Ми сміємося — а ці боги, які експериментують, вони взагалі там дуріють, так з цього сміються.

У нас же ця влада не перемогла. Вона існує тому, що всі інші займаються поки що своїми проблемами

Мирослава Барчук: Колись прочитала, що ти киянин і в тебе «тваринне відчуття Києва». Це як?

Андрій Середа: Я вважаю, що у тварин є пам’ять. І на цій основі у мене, власне, тваринне відчуття. Це саме той випадок, коли ніякий фен-шуй чи намагання дивитися вперед і не бачити, що було позаду, не спрацьовують. Бо для мене Київ — безконечно позаду, безконечно вчорашній.

Я не дружу з нинішнім Києвом, хоча не вважає себе аж такою розумною людиною, яка може сама з собою розмовляти і придумувати навколишнє середовище. Тобто я ще залежний від зовнішнього. І Київ сьогодні мене не цікавить. Мене цікавлять тільки оті класні болючі всілякі речі, які він мені давав, поки я виростав.

Мирослава Барчук: А у тебе буває таке, що ідеш вулицею — і раптом відчуття з’являється старого Києва, шлейф такий?

Андрій Середа: Є таке — інколи погода робить такі штуки, інколи захід сонця, запах раптом. Це буває де завгодно. От я жив на Пріорці, потім називається Куренівка, я жив там з дня народження, а потім уже в іншому місці. І там трохи далі є місце, де колись ми з батьком якось сиділи біля гаражу, чекали на трамвай. Каштани тоді цвіли і був класний теплий вечір. І все — від мене ця картинка нікуди не дівається. Інколи вона нагадує тільки це.

Запахи — це, звичайно, інша штука... Інколи відбувається таке: от я в неділю йшов, повна тиша, мало машин — і десь з якогось вікна хтось грає якісь гами на фортеп’яно. Мені це не нагадує дитинство — але це моє, і таке враження, що це частина Києва, яка зі мною завжди була.

Мирослава Барчук: А школа? Як ти згадуєш школу?

Андрій Середа: Школа, на відміну від інших людей, у мене навпаки — це прозріння дуже велике. Бо від школи я не чекав нічого позитивного, я був супроти школи. Я йшов, як багато інших людей — батьки сунули, значить треба.

У мене було декілька відкриттів у школі. Спрацювало моє ставлення до себе самого, до моєї України і до всіх, кого я навчився завдяки цьому шанувати і любити

Але у мене було декілька відкриттів у школі. Спрацювало моє ставлення до себе самого, до моєї України і до всіх, кого я навчився завдяки цьому шанувати і любити. У мене було двоє вчителів — один із них був із заслання, куди його кинули за погану поведінку. За те, що він був таким українцем, його заслали з університету ім. Шевченка власне в мою школу! І він мене виховував декілька років! Власне завдяки йому, крім батька, я більше укріпився. Також я укріпився завдяки Олександрові Олесеві. Він хотів колись у мене цю книжечку поцупити — але так інтелігентно, питаючись, чи можна. Слава Богу, я не дав. Але він мене трошки привчив до Агатангела Кримського. Дякую совдепії, дякую цим азіатам, які взяли і заслали його саме до мене. Вони, ідіоти, не розуміли, що зробили! Замість одного два з’явилося — ми ж як гідра...

Мирослава Барчук: Я вперше почула КОМУ ВНИЗ на фестивалі «Червона рута» у Чернівцях із «Суботовим». Цю пісню ти написав для свого батька ще у 1982 році.

Андрій Середа: 1982-1983 рік, десь так.

Мирослава Барчук: І абсолютно випадково ви потрапили на фестиваль — це Тарас Петриненко допоміг?

Андрій Середа: Ми були на декількох фестивалях. «Червона рута» — здавалося, черговий фестиваль. Треба, не треба? Потім з’ясувалося, що це було унікальне явище в Україні.

Я не знаю, яким робом Тарас Петриненко там, чи він був на якомусь концерті, де він з’ясував про щось... Ми до того не були з ним особисто знайомі.

Мирослава Барчук: Він просто зрозумів, що цих хлопців треба взяти?

Андрій Середа: Та він лапонька!

Мирослава Барчук: Після цього фестивалю уже прорив був — бо вам тоді вже рік виповнився.

Андрій Середа: Це знакова подія для нас, бо це повертання додому. Адже до того у нас вийшов альбом російськомовний — нас більше турбувало те, що в Україні не було так званих соціумних команд, альтернативного руху. Всі займалися якоюсь екзотикою, втікали в паралельні світи. Не було таких, які критично ставилися до того стану, який був в Україні. А був стан совдепії тоді.

Тільки пізніше власне з цих пісень пішло повертання до свого рідного, до своєї крові. Для нас це була подія. Стосовно ж фестивалю, то в нас і до того було багато інших фестивалів і ми були достатньо відомі, як і зараз, і доволі вузьких, але нам конче потрібних колах.

Мирослава Барчук: А як з цим одягом, з цими фраками, з хрестами, в яких ви виходили?

Андрій Середа: Я тоді працював у театрі — і вперше побачив фрак, який не викликав у мене огиди. Там був спеціально для однієї вистави пошитий фрак, де фалди були не короткі, як у таргана, а власне оті, які потім ми скопіювали повністю. А тоді, на цю першу «Червону руту», я взяв, здається, фраки з театру. І, здається, я один був... Чи ні? Здається, вже ні... Але потім ми спеціально пошили фраки власне через ці фалди.

Ботфорти ж дають відчуття якщо не військовості, то бодай дисципліни, чого ти потребуєш не тільки у своєму побуті, а радше у всьому навколишньому — скрізь дуже мало дисципліни. Вони дають військовість і реакційність, ці чоботи.

У нас було романтичне пояснення, чому такі великі чоботи до фраку — бо ми люди, інтелектуали, ми народилися все-таки не в селі, ми вміємо носити фраки. Але у зв’язку з тим, що за гівном не видно землі, доводиться ходити в чоботах. Ось і все.

Якби у нас був достатньо розвинутий національний музичний рух, якби у нас була власна держава, то, можливо, ми стали б більш черствими

Мирослава Барчук: Це дуже романтичне пояснення...

Андрій Середа: Романтичне.

Мирослава Барчук: В одному інтерв’ю ви сказали: «Немає якоїсь внутрішньої необхідності перебувати на сцені. З більшим задоволенням я лежав би у ванній зі своїми записниками і хорошою книжкою в руках». Це як для людини, яка 25 років на сцені?

Андрій Середа: Думаю, в принципі, правда десь посередині. Бо якби у нас був достатньо розвинутий національний музичний рух, якби у нас була власна держава, то, можливо, ми стали б більш черствими. У нас були такі моменти, коли часті виступи — і трошки втрачається оця нервозність, оця якась дівочість перебування на сцені. Ти вже не відчуваєш небезпеки сцени, ти не так сильно хвилюєшся, ти вже починаєш працювати, як танкова бригада, технологічно...

Воно не втрачається — від цього, може, навіть щось відбувається позитивне, якщо не переростає просто в якийсь автоматизм. Але людям нецікаве твоє переживання просто до виступу. Їм цікаво, як твоє переживання переходить в музику, у слова, в текст — тобто власне в пісню. Їх не цікавить твоє нервове поводження між піснями — це їм непотрібно.

А ми виступаємо вкрай рідко. Але ми навчилися трошки прикривати оце нервове переживання. Тобто воно забирає дуже багато енергії, але в моменти раптом гарної зустрічі ти навіть не знаєш, чи це завдяки тобі така реакція публіки — чи завдяки реакції публіки ти так добре виступив.

Я ніколи не вважав, що команда КОМУ ВНИЗ — це декілька музикантів. Тут як мінімум входить людей сорок, і їх число постійно збільшується. Тому що це світогляд скоріше, це відчуття. А їх творять люди, які знаходяться навколо нас. І це відчуття, коли тебе огортає реакція людей — вона вся позитивна, немає негативної, навіть коли ти супроти чомусь ідеш. Все одно енергетика вся «переїдається», це нормально. Люди, які знаходяться на сцені, це знають, це порівняти неможливо, це не суб’єктивне, це не наркотик. Наркотик пропадає і ти нічого не робиш, а ця енергетика допомагає тобі в багатьох речах іти, виявляються часто енергії, які хтось мені передав. Я ж не просто «з’їв» сам — я передав своєму синові, передав іншій людині. Та інша людина зі мною поділилася. От заради цього існує перебування на сцені.

У нас скоріше рух, бо я не вважаю себе музикантом і не вважаю більшість наших людей музикантами. Ми використовуємо звук як спосіб комунікації

Мирослава Барчук: До речі, щодо сцени... Ти колись сказав, що не займаєшся музикою, а займаєшся рухом у музиці. І це ніби ідея сина була.

Андрій Середа: Так, це він сказав.

Мирослава Барчук: А що це означає — займатися рухом у музиці?

Андрій Середа: Можливо, радше це ідеологія. Можливо, більш відкрита. Адже музику Брукнера чи групи «Вій» можна теж назвати ідеологією, але більш прихованою. Вона відкривається пізніше, можливо, потужніше.

У нас скоріше рух, бо я не вважаю себе музикантом і не вважаю більшість наших людей музикантами. Адже ми використовуємо звук як спосіб комунікації всього-на-всього. Ширше можеш висловитися, глибше — то вже виховання індивідуальне. А музиканти — вони ще творять такі речі, які інший музикант захотів би спробувати на собі. А по нашій музиці тяжко спробувати музику. У нас партії будь-яких інструментів не те, що недостойні — вони функція. На них не можна вчитися, вони не є новаторськими. У нас все загалом — ми беремо прості речі й робимо з них власне оте ядро, яке котиться і за яким, можливо, залишається для багатьох людей вільний простір — очистили від всього, пройшло... Оце я вважаю рухом.

Мирослава Барчук: У нашому суспільстві, в нашій країні людина може бути успішною фінансово, досягти успіху і не наступати собі на горло? Наприклад, у музиці, в шоу-бізнесі? Людина може себе не ламати і бути успішною?

Максималізм класний, коли справа не торкається успішності з точки зору фінансів. Гроші ж породжують компроміс

Андрій Середа: Ні, неможливо. Я не знаю, щоправда, яка інша країна може бути ідеалом.

Мирослава Барчук: Може, це універсальний закон? Може, це для всіх?

Андрій Середа: Мені здається, що для всіх. Максималізм класний, коли справа не торкається успішності з точки зору фінансів. Максималізм працює на повну і багато дає позитиву. Гроші ж породжують компроміс. Хоч мінімальний, але все одно компроміс. А компроміс — це вже розумієш, що трошечки ти не підтерся, трошечки ти не підмився, трошечки... Можна до цього звикнути, але запах залишиться...

tvi.ua

 

Надруковано: 2013.08.07 в 22:15 || Кількість переглядів сторінки: 449