«Рок-гурти — антибіотики нашого суспільства», — вважає Андрій Середа, незмінний лідер української рок-групи «Кому Вниз», яка вже двадцять п’ять літ не втомлюється лікувати душі й свідомість своїх земляків, не зводячи це в культ і не претендуючи на роль пророка у своїй Вітчизні.
Проте, перебування у так званому музичному андеґраунді рідної держави не заважає рокерам зі солідним стажем таки виходити в люди, нести їм свій пісенний стяг, зокрема й із благочинною метою.
От і днями цей колектив, не зважаючи на попередню снігову негоду, приїхав до нас із Києва і безкоштовно виступив у Палаці культури міста Луцьк. Своїм виступом рок-музиканти, яких по праву називають легендарними, допомогли зібрати кошти на лікування чотирнадцятирічної лучаночки Ярини Малаховської, яка в такому юному віці бореться з раком лімфовузлів четвертої стадії й потребує дороговартісного лікування.
Як повідомили організатори заходу — ЛМГО «Луцьк живи і розквітай», ВО ВМГО «Українська Народна Молодь», за підтримки громадського об’єднання «Лучани», — того суботнього вечора їм, завдяки силі-силенній небайдужих прихильників групи, вдалося зібрати 12298 гривень, що їх вони передали під відповідну розписку батькові дівчини — Іванові Малаховському.
У свою чергу, авторка цих рядків, яка знаходить для себе чимало споріднених нот і мотивів у творчості «Кому Вниз», не змогла не задати Андрієві Середі декілька запитань:
— Як часто практикуєте такі благодійні концерти для допомоги на лікування людей і чи відслідковуєте згодом їх долю?
— Це для нашої групи — вперше, і ця подія — дуже важлива. Слідкувати за подальшим перебігом подій ми в будь-якому разі будемо, і не задля контролю дій організаторів, не заради меркантильних речей, а з огляду людяності. Бо українці, як казав Маланюк, є кордоцентричною нацією. Ми думаємо серцем, і від того нікуди не дінемося.
У свою чергу, бас-гітарист «Кому Вниз» Сергій Степаненко додав, що за 25 років діяльності колектив на добровільних засадах брав участь у багатьох фестивалях і концертах різної спрямованості. Зокрема, пам’яті Сергія Кузмінського — екс-соліста групи «Брати Гадюкіни». Днями дізналася й про участь «Кому Вниз» у акції на підтримку Павліченків у Києві. Свого часу Андрій Середа був «голосом» Помаранчевої революції...
— Андрію, чи плануєте з командою своєю досить потужною рок-шевченкіаною вшанувати 200-ліття від дня народження Великого Кобзаря?
— Робити щось спеціально до певної дати ніколи не виходило. Адже відбувається певний двобій нашого темпоритму та відчуттів із потрібністю й обов’язковістю. Якщо не на державному рівні відбуватиметься вищезгадане святкування і якщо ми встигнемо матеріалізувати певні речі з цим пов’язані, то це буде дуже добре.
Факт залишається фактом: колективи, які сьогодні використовують у своїй творчості вірші Шевченка, є маловідомі й не розрекламовані.
Ми самі розуміємо, яка зараз ситуація в державі, але вона була такою й тоді, коли ми думали, що завдяки цим нашим пісням вона буде розвиватися у кращу сторону. Не можна усе скидати на ту нечисть, яка вважає, що вона править Україною. Дуже багато залежить від нас.
— У плані втілення чужого тексту, філософії, як вам працювалося над творами Олександра Олеся, Володимира Самійленка й того ж Тараса Шевченка?
— З одного боку, це, так звані, «національні яйця». З іншого — там є енергетика, бо вони — справжні чоловіки. Якщо й з’являється тендітність, зокрема, у віршах Олеся, то вона — чоловіча, а не унісексова.
Поезія Шевченка має в собі свою музичну структуру. Читаючи її, не потребуєш поряд музики. Якщо вже спробував це поєднати, то береш на себе нахабність займатися певним місіонерством, виходячи на сцену, і, безумовно, відповідальність за те, що почують від тебе люди. У «попсі» з цим набагато легше...
— Не можу не зачепити театральну грань вашої творчості. Як професійний актор, як оцінюєте якість постановок Андрія Крітенка за творами Леся Подерв’янського, в яких самі берете участь, і що черпаєте з цих вистав?
— Та дурнувата якість. Бо це — не конкретна трупа, в якій люди розуміють з півслова одне одного, знають можливості швидше та якісніше направити свої зусилля для одного удару.
Сюди ж різні люди, переважно, не актори, потрапляють в основному по блату. А потім з подачі режисера намагаються консолідуватися між собою для подачі певного матеріалу. Тут цікавіше, можливо, те, що вони виробляють не на сцені, а за кулісами, бо там — ще страшніше. Потрібно це бачити, слухати, але не вірити.
Для мене в цих виставах не матюки важливі, а показ того, у що людина перетворюється, систематично їх вживаючи. З цієї точки зору, тут висвітлені не дурні речі.
— Щире спасибі за змістовну розмову й потужний благодійний концерт!