2012.11.02. Андрій Середа: «Мене ніколи не розриває навпіл»

2012.11.02. Андрій Середа: «Мене ніколи не розриває навпіл»

КОМУ ВНИЗ уже давно прописався у нашій країні в статусі культового. На його концерти ходять і школярі, і вже пенсіонери — усі, кого за 25 років існування гурту зачепили за живе їхні пісні.

— Як на мене, музика це один із засобів комунікації людини та світу, — каже фронтмен гурту КОМУ ВНИЗ Андрій Середа. — У будь-якій державі є жменька чутливих людей, які здатні тонко відчувати навколишній світ і розуміти те, про що він до нас промовляє. А музика дозволяє знаходити і розуміти того, кого б ти хотів слухати і кому ти хотів би щось сказати.

— Андрію, свого часу ви закінчили Театральний інститут. Чому ви стали музикантом, а не актором?

— Я працював актором після інституту близько трьох років. Усе було класно, але я не любив, коли наді мною стояли якісь люди — режисери, сценаристи, інші актори. Одним словом, мені тоді було важко до когось пристосовуватися. Я міг себе реалізувати на театральній сцені, але в той час музика мені подобалася трохи більше. І зрештою сталося так, що я мусив зробити свій вибір.

З театру я йшов дуже болісно, але ніколи про це не пошкодував. Краще спрямувати усю свою творчу енергію в одне русло, аніж розриватися між тим і тим. Коли люди нахапається за все одразу, вона стає дуже залежною від обставин. В такому випадку важко почувати себе щасливим.

— Однак не так давно ви знову повернулися закуліси — працювали разом із Лесем Подерв’янським...

— Я пробував себе у виставах Леся Подерв’янського і мені це принесло велике задоволення. Дивитися на інших, коли ти перебуваєш начебто і з ними, і на сцені в той самий момент це дуже заманливо. Мені було приємно знову відчути себе актором. Але мого досвіду в цій сфері замало, я думаю, людина повинна пропрацювати у театрі все життя, щоби навчитися досконалої гри.

— При спілкуванні ви створюєте враження дуже незалежної людини. Чи існують для вас якісь рамки?

— Звісно, я ж не божевільний (Сміється). Я навпаки вважаю себе доволі консервативною людиною, судячи з мого виховання і життєвого досвіду.

Так звані рамки завжди виражаються у певних моральних цінностях. Коли людина обмежує свої дії, керуючись цими моральними цінностям, вона конкретизує свій шлях. А це дуже правильна річ, оскільки так людина себе збагачує. Тож мене ніколи не розриває навпіл. Я навіть навчився після великої кількості випитого алкоголю самостійно приходити додому, а це суттєва практика і тому я вдячний собі за цю невеличку перемогу (Сміється).

— А є у вас життєве кредо?

— Не знаю. Можливо воно настільки особисте, що мені важко якось його сформулювати. Я часто відчуваю тугу за життям, яке, можливо, існувало до мене чи існуватиме після мене, або ж узагалі ніколи не буде існувати. Через це я б дуже хотів нарешті втихомирити цей смуток усередині мене, але це не кредо, а тільки бажання, яке навряд чи коли-небудь збудеться.

— Ви ще хвилюєтесь перед виходом на сцену, чи за роки у музичному середовищі вже позбулися цього відчуття?

— Навіть коли ти на сцені вже не новачок, все одно перед кожним концертом хвилюєшся. Я думаю, проти хвилювання узагалі не існує ніякої панацеї. Можна знайти якісь способи, щоб трохи відволіктися від хвилювання, але позбутися його важко. Тут доречнобуде згадати слова Чарлі Чапліна, який радив перед виходом на сцену викинути усі свої емоції, розізлитися чи дуже розсміятись, щоби тебе просто розірвало. Тоді вже не залишиться сил на хвилювання.

— КОМУ ВНИЗ частий і завжди бажанийгість на різноманітних готичних фестивалях як в Україні, так і за кордоном. А ви самі вважаєте себе готичними і як ви взагалі розумієте це поняття?

— З точки зору історії, перша протоімперія готів була на межі між сьогоднішньою Дніпропетровською та Херсонською областю. Тому коли нас назвали готами, ми особливо не цуралися цього слова, хоча й ніколи не створювали якийсь особливий репертуар спеціально для готичних виступів, та й самі ми не дуже готичні. Але язавжди стараюся прислухатися до думки інших людей. Ось так завдяки тому, щохтось назвав нас готами, ми вирішили полізли в історію, аби детальніше у цьому розібратися. Мені здається, це все нормально. У будь-якому разі нас не називають попсою, бо ми б тоді, певно, зовсім розплакались (Сміється).

А що стосується публіки, яка називає себе готами, то вона достатньо цікава та різнобарвна. Всупереч тому, що вони всі одягаються у чорний одяг та прикрашають чи не всі частини тіла сріблом, вони як веселка. Це дуже приємний і красивий народ.

— Уже 25 років гурт КОМУ ВНИЗ виступає у незмінному складі. Невже ви ніколи між собою не сварились?

— Конфлікти бували, адже усі ми живі люди із плоті та духу. Однак ми вже давно не діти й навітьне підлітки, тож стримувати себе уміємо. Роки, які ми провели разом, навчили нас добре розуміти одне одного. Тож тепер ми знаємо, хто чого хоче і хто що чекаєвід музики.

— А хто із колег-музикантів симпатизує вам найбільше?

— Це, безумовно, Дмитро Добрий-Вечір із групи «Вій». Тут буде доречним вислів Елія Доната: «Хай будуть прокляті ті, хто придумав наше раніше за нас». Бо коли я слухаю музику Дмитра, мене незмінно переслідують думки, чому це написав не я, адже це так зрозуміло і так просто, так, як воно і повинно бути! Я радий, що єтака прекрасна людина як Дмитро.

Також підтримуємо теплі стосунки із гуртом «Пропала грамота». У них дуже яскрава та хороша музика. Взагалі ми багато чого слухаємо. Велике значення я надаю тому, чи музикант у житті такий же, як і на сцені. Особливо це стосується рок-музикантів, адже рок-музика просто створена для того, щоб об’єднувати людей. І тому вона повинна бути щирою, бо в протилежному випадку люди її слухати не будуть.

— Як ви вважаєте, музиканти свідомо переходять межу, за якою їхня музика стає комерційною, чи це може статися випадково?

— Комерціалізація музики мені дуже чужа. Я просто не розумію, за якими законами існують ці композитори і музиканти, які думають, що спростивши свою музику вони зможуть добитися якогось комерційного чи тим паче професійного успіху. У нас в Україні це все якось дуже примітивно. Зараз не той час, коли музика, яка ніколи не булакомерційною, може стати високооплачуваною.

Тому я думаю, люди завжди йдуть на такий крок свідомо. І тоді їхня команда зникає, натомість залишаються лише продюсери та талановиті композитори, які створюють музику не для людей, а лише заради власних амбіцій. Це вже не група. Музика повинна бути добре вистояна, і на жаль, не всі це враховують. Бо існує чимало молодих музикантів, які одразу із першою піснею починають свято вірити в те, щовони знайшли шлях до серця слухача. Але таке буває дуже рідко. Коли музикант цеусвідомлює, то починає якось не так завуальовано, але вже більш простими шляхами добиватися популярності. Але людей обдурити неможливо. Нещира музика та фальшиві емоції дуже швидко стираються із пам’яті. А коли ти керуєшся серцем, то зтобою може залишитися небагато слухачів, однак вони залишаються не на місяць іне на два, а справді надовго.

— А яке ваше ставлення до тієї ситуації, яка склалася у нашій державі сьогодні?

— Мені подобається ця ситуація. Така катастрофа була завжди, але сьогодні вона нарешті стала явною. До влади прийшла потвора, яка привселюдно почала скидати із себе личину. І це прекрасно, адже багатьом людям не вистачало цієї явності, і тепер їм важко повернутися спиною та сказати, що я нічого не чую та не знаю. Звісно, при владі твориться справжній безлад, і тому це не зовсім правильний шлях, однак іншого вибору у нас не було. Сьогодні це все мусить привести нас до якоїсьвеликої події. Бо межі падіння не буває, а межа терпіння існує завжди.

— Ви гадаєте, скоро може повторитися революція?

— Вона у будь-якому разі буде, адже революції завжди непередбачувані. Навіть якщо розкопати матеріали та пресу перед Помаранчевою революцією, то ми побачимо, що більше 90% населення узагалі не вірили в те, що люди можуть підняти повстання. Але воно відбулось, і народ здобув свою маленьку перемогу. Проблема в тому, що таких повстань в історії нашої держави було дуже багато, а от справжні війни можна перелічити на пальцях однієї руки. А для того, аби все кардинально змінити, народу потрібен сильний поштовх до дій, який зможе дати лише полководець від Бога.

— І коли ж він з’явиться?

— Неможливо сказати конкретно, коли народжується той чи інший лідер, який буде вести за собою народ, але сам стан усередині країни говорить про те, що вже зовсім незабаром така яскрава особистість може появитись. Бо під час екстремальної ситуації в державі про якийсь конгломерат, верховну раду чи сенат мови й бути не може. В такі моменти уся відповідальність за народ лягає лише на одну людину, яка здатна гідно відстояти прагнення та побажання народу. Кожній людині потрібно відчувати, що це саме вона творить історію, а не хтось інший за її згодою, і тоді вона піде до свого керівника як до свого колеги. А більшість сучасних політиків замість того, щоб стати ближчими до народу, більше часу витрачають на якийсь беззмістовний моральний підкуп людей.

Соломія Паляниця, Post ПОСТУП + COOL XPRES, № 8 (69) / 10 (6610) листопад 2012

2012'11. Андрій Середа: «Мене ніколи не розриває навпіл»

 

Надруковано: 2012.11.05 в 17:30 || Кількість переглядів сторінки: 341