2012.03.22. «Срака — від Бога. А те, що в тебе в голові — оте твоє»

2012.03.22. «Срака — від Бога. А те, що в тебе в голові — оте твоє»

Андрій Середа, 48 років, актор, лідер гурту КОМУ ВНИЗ. Народився 1 січня, в один день зі Степаном Бандерою, чим дуже пишається. Закінчив Київський театральний інститут, за фахом «актор». Пісенний дебют — пісня на слова Тараса Шевченка «Суботів», написана до батькового дня народження 1983-го. 1988-го організував рок-гурт КОМУ ВНИЗ і одружився зі Світланою. Познайомився з нею на рок-концерті. Його називають «золотим голосом» реклами. Піарив усе — від горілки до пігулок від кашлю. Озвучив близько 20 документальних фільмів. 2004-го був «голосом» президентської кампанії Віктора Ющенка, 2006-2007 — «Нашої України». 2006 в анімаційному фільмі «Тачки» озвучив машину Шика Гікса, яка брутально збиває інші авто. У мультсеріалі «Телепузики» його голосом говорить Бог.

У молодості батько на мене наїжджав, щоб я відростив вуса. Каже: «Як це? Дорослий українець має носити вуса». До бороди він негативно ставився, йому насрати було на київських князів, на всіх ярославів. А я вуса не дуже полюбляю. Вони й ростуть хріново.

В інституті носив костюм. Це теж вплив батька. Потім у мене змінилася структура тіла, я став брутальніший, рельєфніший. Полюбив широкі штани. Тіло має добре дихати. Поносив і кілти кельтські, і готичні варварські чорні сукні чоловічі. Люблю курточки, що нижче сраки. Колись Малін (Владислав Малюгін, гітарист гурту КОМУ ВНИЗ — «Країна») сказав: «Нам не можна носити коротких курточок, бо в нас великі сраки». Я відповів: «Срака — від Бога. А те, що в тебе в голові — оте твоє, б...дь».

Дружба — це коли ти просто знаєш, що в тебе друг є. Маю одного, з яким знайомий із дитячого садка. Мені 48 і, певно, 47 років ми знайомі. Він — технар, інженер. Нас не об’єднує нічого, ми не біжимо зустрічатися. Але знаємо, що ми — є. Нещодавно в Маліна прочитав у телефоні, у нього там розділи: «друзі», «знайомі» ... Дивлюсь: я — в розділі «друзі на роботі». Це мене, б...дь, чомусь ­ покоробило.

Моя Свєтка каже: всіх грошей не заробиш. Я займаюся дикторською роботою, рекламною діяльністю. Не можу і не хочу озвучувати певні політичні ролики. Бо хоч політику й люблю, але не дуже в ній розбираюся. Дуже неохоче озвучую рекламу російською мовою. Іноді стаю гопки. Колись озвучував рекламу BMW на студії «Музична біржа». Отримав за це 10 доларів. А від компанії Skoda подарували термос.

Маю автомобіль Nissan, 1986 року випуску, купив за 4 штуки баксів. Щоб не возитися, якщо раптом проб’ється колесо, купив колеса, що не пробиваються взагалі. Дорожче авто ніколи не куплю. Якщо можу їхати машиною за 4 штуки й ні за що не дбаю, якого хєра купувати за 35 штук? Один шофер мені говорить: вона жере до біса бензину, газ поставте. Кажу: в мене не машина, в мене — імідж! Доїжджаю до Подолу, а там сідаю в метро. Кидаю де завгодно. Якщо цвяхом дряпнуть зі злості, стає тільки красивішою. Далі Кіровограда не виїжджав. Туди легко їхати, бо суцільна горизонталь, степ. Головне її розігнати. Як мій батько говорив про свої тяжкі черевики: набираю швидкість, а далі вони самі мене несуть.

Батько — інженер­-конструктор, У ЦКБ заводу «Ленінська кузня». Недавно я переглядав фільм «Хрещений батько». Побачив там дитячі автомобільчики з педальками. І згадав, що колись мені батько такого ж купив. Це мене зворушило, бо пам’ятаю достатньо жорстку людину. Зокрема, й через расові непорозуміння — між наполовину росіянкою ­мамою і українцем ­татом. Мій дід казав: немає нічого поганого, хто ти є — росіянин, українець. Просто українець із росіянином ніколи не дійдуть згоди в якихось тендітних речах.

Люди дивуються: «Чому ти, Середа, відмовляєшся вести концерт «Здобутки музики України за останні 20 років»? А я не бачу там жодної рок-­команди! Жодної формації, яку я міг би послухати, яку поважав би.

Були пропозиції щодо політичних промо­турів, наприклад УНА­-УНСО. Але вони — романтики, вважають, що для сцени цілком достатньо колонок від магнітофона «Маяк». Поїздили свого часу, підтримуючи Ющенка. Потім «помаранчеві» платили нам за те, щоб не їздили більше. Бо вони вже не хотіли гострих тем, хотіли стабілізації, запрошували Руслану, те­се. Але наша енергетика когось підтримала. Як Том Вейтс (американський співак і композитор. — «Країна») сказав: «Якщо тобі не йде пісня, відпусти її — є ж гарні люди, які її підхоплять і самі зроблять».

Ніхто з КОМУ ВНИЗ не є членом жодної партії. Торік ми були почесними гостями на з’їзді «Свободи», найбільше оплесків було саме нам. Мені колись УНА­УНСО пропонувало балотуватися до Верховної Ради. Я приїхав до них у штаб і нормально пояснив: якщо стану депутатом, діяльність КОМУ ВНИЗ завершиться нах... Більше зиску буде в музиці. Порозумілися. Тому наші стосунки лишаються теплими. Ми є лицарями «Пустельного хреста» УНА-­УНСО. Ним нагороджують бойовиків, заслужених людей. Дуже красива нагорода.

Колись Василь Вовкун (міністр культури за президентства Віктора Ющенка. — «Країна») каже по п’яні: «Треба домогтися, щоб ти був заслуженим артистом». Я кажу: ти зроби так, щоб КОМУ ВНИЗ був заслуженим артистом. Він: ні, такої халепи немає. Ну і слава Богу.

Люблю Київ, адже тут народився. У мене тваринне відчуття до нього. З дитинства у вихідні батько мене таскав по всіх храмах, усіх цих пагорбах. Груша в нашому дворі ах...на, як баобаб, таких немає ніде. Району улюбленого вже нема, це — Пріорка, де я жив. То був рай. Коридори з вишневих дерев, якими від свого п’ятиповерхового будинку йшов вулицею Вишгородською — навіть сонце не проступало.

З інших міст люблю Чернівці. Частина нашого родинного кодла з батькової сторони оселилася там по війні.

До Львова довше звикав. «Брама» відкрилася, коли сіли на цілу ніч у «Ляльці» з Тарасом Чубаєм (лідер гурту «Плач Єремії». — «Країна») і проговорили так, що вже в Києві в мене очі не закривалися від захоплення тиждень. Після цього ми не можемо розмовляти — за ніч розказали один одному все.

Мені близький Дмитро Добрий­-Вечір (лідер гурту «Вій». — «Країна»). У нього є деякі речі, що думаю зі здивуванням: «Вони такі кайфові! Чому я їх не придумав?!» Але при тому, це — не заздрість, а якесь ошелешення. З Чубаєм — враження, що більше люблю не його й «Плач Єремії», а родину Чубая. Сестра Соломія, мама, бабуля — це просто кайф! ­Тарасик страшенно себе любить, а не мене, бл... В одному інтерв’ю сказав: «Я не можу зрозуміти? Я ж граю гарну музику. А мої діти слухають КОМУ ВНИЗ». Г­хага­га...

Ірка Білик раніше реально ставилася до життя. ­Знала свій невеличкий діапазон голосовий і використовувала його на 100 відсотків. Якось спитала в Тараса Петриненка: «Може, заспівати російською?» Петриненко сказав: «Тоді тобі п...ць!» І воно так і сталося.

Віктор Павлік відсмоктував у януковичів, а потім, коли перемогли «помаранчеві», стояв і скиглив на Майдані, щоб його допустили на сцену. Йому правильно хлопці казали: оті гроші, що ти заробив, падло, — оплати готель оцим людям, що приїхали в Київ, б...дь, щоб вони хоча б помилися. Ні хрєна цього не зробив.

Один із наших перших адміністраторів на всі наші зауваги відповідав цитатами з Подерв’янського. Посилав нах...! Це в’їлося в мізки. Мабуть, тому і я, і хлопці з КОМУ ВНИЗ граємо у виставі пана Леся «Павлік Морозов». Я граю Бога Танатоса. Лесь спеціально написав цей образ, в оригіналі тексту його не було. Після «Павліка...» він посвятив мене в рицарі. Подарував німецького кортика, а я йому — ковбойського плаща.

Я не вірив, що Подерв’янський ще живий. Таке враження, що він завжди існував. Народився за рік до смерті Сталіна. Свого часу він хотів фільм поставити. Там я мав грати якогось ватажка, який зарубав свого охоронця, бо він не знав віршів Антонича. Колись ми зі Свєткою зрозуміли, що наш син почне чути на вулиці матюки, і не знатиме, що до чого. Років 6–7 йому було. Я приніс диски Подерв’янського, зачинили двері, пішли на кухню, а Саня слухав. Зараз не матюкається. Я теж намагаюся вдома не матюкатися, але не вдається.

Сину зараз, здається, 21. Він вчиться в КПІ. Мої батьки — технічна інтелігенція. Батько міг би в шоу виступати — за декілька секунд може множити шалені ­цифри, виводити дроби. Саня, мабуть, у нього пішов. Якимось дивом вчиться на факультеті... щось з акустикою... Не пам’ятаю. Він бас­гітарист, хотів грати на барабанах, але ми вчасно йому сказали — це дорого. По-друге — де репетирувати? Він і так заважає людям гітарою. Вони її чують. Але не ходять до нас сваритися — гха­га­га...

Дружина працювала якийсь час двірником. Ми вибивали службову квартиру. Я допомагав Свєтці. Гіршої професії не буває. Це реально Ніцше. Це просто жах. Усі залишки людської діяльності в тебе перед очима. ­Шкіра просякає цим смородом, ти не можеш відмитися. Спробуй у 9­поверховому будинку на рівні між сьомим­восьмим поверхом якоюсь дерев’яхою пробити сміттєпровід — бо якась падла викинула туди стілець, і нашарувалося такого васера! Свєтка, слава Богу, зараз працює в якійсь крамничці.

Люблю горілку «Фінляндія». По­перше, мені подобається Маннергейм (фінський військовий і державний діяч. — «Країна»). По­друге, підтримую фінську економіку, бо у них найбільший відсоток суїцидів. А мобільні телефони люблю шведські, у мене Sony Ericsson. Шведи — це наші люди, ми їх породили. І кольори прапорів у нас однакові.

Років 20 взагалі не відпочивав. Тепер їжджу в Болгарію. Містечко, де лежать плити від храму Юпітера. Раніше називалося Геліополіс, а зараз — Обзор. Живе тільки з туризму. Безпека така, що маленькі діти пересуваються без дорослих цілими днями. Можеш пити кранову воду — чиста. Від нашого готельчика — хвилин 10 до моря, прекрасною трасою. Єдина паскудність — росіяни. Небагато, але є. Я не кажу нічого проти. Але ти завжди знаєш — отут перебувала родина росіян: недоїдки, пляшки, б...дь. ­Болгари, до речі, вдячні росіянам за звільнення від турків, за Шипку. Але загалом — вони їх не люблять.

Дуже люблю кішок. Вдома в мене є. Подарувала дівчина нашого бас-­гітариста. Чорна, звичайна. Батько Манюні був якийсь бурлак, а вона, як її... покритка — о, катерина! Мене лякає, що коти живуть менше за людей. Якщо вона піде, то частина мого серця теж піде. Це — єдине створіння Боже, яке я люблю слухати. Вона знімає стрес, вона мені розказує все. Небагато, але все. І я все розумію. Тільки коли ти дивишся якісь фільми і хочеш встати посцяти, вона тобі обов’язково стрибне на груди й одразу там заляже. Оце єдине не можу зрозуміти: чому вона не хоче, щоб я сцяв?

Якщо людина класна, мила, українець, але — тупа, як пень, то мене не обходить — що українець. Ось, їхав у таксі, і водій — років 60, старший за мене, нормальний, говорить: «От, я Юльку люблю». А голосував за Януковича, бл...! Треба, мовляв, щоб чувак правив. І як його переконувати, про що з ним говорити? Як Донцов казав: два літри в один літр не наллєш. Виховання ніякого значення не має. Якщо ти народжений однолітровим глеком, то два літри в тебе не наллєш.

У 25 років я приєднався до Української православної автокефальної церкви. Хрестився. Зі своїм отим другом, якого знаю років 47. Отець не знав де різати волосся — треба ж трохи зрізати. А я вже майже голомозий. Бородьонки в мене не було тоді. Дяк казав: «На грудях йому ріж». Дуже довго розбиралися. Але, слава Богу, ще тро­о­ошечки знайшли на ­загривку. І тільки завдяки цьому я став християнином.

На лівій руці в мене, від ліктя до зап’ястя, надпис готичним шрифтом: Nec deus intersit — «Хай Бог не втручається». Це фраза Горація. Був час, коли драматург, якому, наприклад, не вистачало кебети завершити фінал, вводив нового персонажа — Бога. Бог прийшов, усе розрулив — і все! Горацій, один зі стовпів тогочасної драматургії, сказав: ви не ви...буйтесь! Або йдіть нах.., або пишіть правильно. Доведіть все до кінця. Не вмішуйте туди Бога. Хай Бог не втручається.

записав: Павло ВОЛЬВАЧ, фото: Сергій СТАРОСТЕНКО, «Країна», 2012.03.22

2012.03.22. «Срака – від Бога. А те, що в тебе в голові – оте твоє»

2012.03.22. «Срака – від Бога. А те, що в тебе в голові – оте твоє»

 

Надруковано: 2012.09.14 в 22:30 || Кількість переглядів сторінки: 650