2011.10.06. Андрій Середа: «Музика - це не професія, а можливість відкрити свої потаємні сили»

2011.10.06. Андрій Середа: «Музика - це не професія, а можливість відкрити свої потаємні сили»

Група «Кому Вниз» була й залишається прикладом безкомпромісності й високого духу на сучасній українській сцені. Високий авторитет серед музикантів і культовий статус в аудиторії є доказами правильного і достойного шляху.

«Галицький кореспондент» зустрівся з вокалістом групи Андрієм Середою.

— «Кому Вниз» — група з безперечним авторитетом, як музичним, так і моральним. Як прийшло усвідомлення саме такого шляху? Раптово? Еволюційно?

Перше — виховання. Починаючи з батька, який читав мені вірші Шевченка. Я свого часу навіть тих самих «Гайдамаків» сприймав як якусь революційну казку. Також мої викладачі у школі — пан Веркалець і Шевченко-Вепреняк — два українці. Веркалець — професор Київського університету ім. Шевченка — був фактично відправлений в заслання і відбував його у моїй школі. Я вдячний совдепії за те, що він там з’явився.

Я завжди знав: якщо ти чемно і врівноважено поводишся на сцені, чесно, з огляду на своє виховання, то тобі не треба бігати по світу і шукати собі вчителів. Вчителі самі зберуться і, таким чином, ти зекономиш до біса часу.

Друге. Звичайно, є генетичне навантаження. Українство в моїй крові підсвідомо дало мені те, чого я не міг би досягнути наукою. Я, наприклад, як людина, яка виросла серед совдепівського оточення, ніколи не міг усвідомити, що таке дійство, як відродження незалежності України, відбудеться у час мого перебування на цій землі. Я був, як індус, готовий вічно боротися і чекати того відродження. Після проголошення незалежності України я почав думати, як зміниться мій стан як музиканта. Бо вийшло так, що чого ми домагалися через музику — домоглися. Ми одні з тих воїнів, які домоглися, чого прагнули: наша земля стала країною, державою. Але це все-таки раптова штука, вона не стосується нашого стану як музикантів. Скоріше, це був еволюційний шлях, тому ми й існуємо вже 23 роки і не збираємося зупинятись. Тому що еволюція — це дуже приємне враження від перебування на землі. Раптовість — це, звичайно, ні до чого.

— За яких обставин ви категорично відмовитесь грати?

Це, певно, як вибір поезії чи текстів, які не належать нам. Тобто які не ми створили. А ми більше покладаємось на вмерлих поетів, бо вони ніколи не зрадять. Ці поети здебільшого не були вбиті, а померли від тяжкого існування і праці, проживши досить довго. І своїми вчинками та життям підтвердили свою правоту. Якщо люди, які організовують концерти і запрошують нас, цього не відчувають, ми з ними працювати не будемо. Це випадок клінічний, бо насправді трапляються люди, які не відчувають таких речей. А є ще бік конкретно ворожий, який спеціально робить щось на зло. Але в кожному разі все впирається в непорозуміння. Тому що здебільшого люди, з якими ми спілкувалися протягом життя, свято вірять в те, що вони роблять. Ми на сцені вже 26 років, і це дає нам впевненість, що ти є правий і твоє відчуття правди є набагато сильнішим, ніж тої людини, яка хоче бути поряд. Ми беремо на себе цю відповідальність і вирішуємо, з ким нам працювати, а з ким ні. Гроші тут не мають ніякого значення, тому що гроші беруться тільки за витрачений час. Час дійсно коштує гроші!

— Як би ти прокоментував таку думку: «Справа музиканта грати, не важливо, де і для кого — це його робота»?

На мій погляд, це вислів людини, яка ставиться до музики як до заробітків, це, швидше за все, ті, хто не вилазить з кабаків. Там якраз ідеальна можливість відчути незалежність від того, чи хтось тебе слухає, чи ні — це називається працею. Музика — це не праця. Але з іншого боку, чи ти граєш в кабаку, чи на великій сцені — культурний розвиток твоєї держави там вирішується. Твоя музика, де б то не було, впливає на культуру твоєї держави. Чи будуть далі слухати твоє кабацьке виконання, чи музика буде скоріше називатися поступом, рухом. Є музиканти, яких можна слухати для того, щоб використовувати їх замість нот і школи. А є такі, і це мені більше подобається, які мають не так музичну професійність, як внутрішню наповненість, силу і використовують звук для якоїсь мети, а не заради того, щоб вдовольняти потреби публіки.

Нас не цікавить загал. Нас так виховували, і у нас є повага й любов до тих людей, які нас виховували. Ми як дуже сильні егоїсти потребуємо, щоб нас оточували люди, виховані так само, як ми. Ми шукаємо цих людей. Їх не так багато, і знайти їх не так легко. Це не залежить власне від України — це залежить від кожної держави. В будь-якій державі є когорта чутливих людей, і ти шукаєш їх, робиш все, щоб вони були з тобою поряд, не можеш без них довго існувати. Музика — це один з механізмів, мова, яка дозволяє тобі знаходити і розуміти того, кого б ти хотів слухати і кому ти хотів би щось сказати. Музика — це не професія. Це засіб, можливість відкрити свої потаємні сили.

— В Україні дуже мало груп з чіткою громадянською позицією. Це наша ментальність чи такі часи?

В Україні багато груп з чіткою громадянською позицією, просто вони не завжди її проявляють. Але є команди, які не культивують свою громадську позицію прямо, вони не є активними громадськими діячами. Вони роблять це через музику. Але тут є іронія долі, історія все ставить на своє місця. І людина як громадський діяч відмирає швидко, якщо не займається цим професійно.

У музикантів громадська позиція виявляється через музику, завдяки музиці. Чим чіткіша і цікавіша музика, тим більше вона демонструє громадянську позицію людини. Це не ментальність. В будь-якій країні, де є нормальні радикальні лідери, людина буде більш обережно і врівноважено дивитися на навколишній світ. Вона буде знати, які у неї є сили, які можливості, і зможе реалізувати себе через обрані шляхи. В принципі, громадський діяч — це діяч, який нічим, окрім, громадського життя, займатися не може. Він не є музикантом і не є творчою людиною, чи художником, чи архітектором. Він бездарний. Тому може щось робити тільки завдяки публічним виступам та ідеології. Творчі люди до цього не тяжіють. Повторюся, вони реалізовують свою громадську позицію через свою творчість.

— Хтось влучно сказав про вас, що ви вмієте плідно мовчати. З чим пов’язано те, що за 23 роки тільки декілька альбомів — перфекціонізм чи лінь?

Стосовно перфекціонізму — важко сказати, тому що ми ніколи не домагалися музичної досконалості в технічному плані. Так склалося, можливо, не кожному це й дано.

Нам не потрібно виступати заради того, щоб щось висловити. Нам потрібно виступати, щоб отримати дуже сильний удар. Щоб оцей струс дав можливість клітинам мозку, душі і серця набагато плідніше працювати. І радше у цьому є плідність мовчання. А мовчання — це мистецтво.

— Чи міг би ти покинути Україну?

Я маю побратима, народженого в Канаді. Свого часу він хотів змінити громадянство Канади на українське. Я йому казав: якщо ти українець, то використовуй те, чого колись домагались батьки, які емігрували до Канади. Ти українець, і не має значення, де ти живеш. Україна не має в цьому сенсі кордонів. Якщо ти українець, ти можеш жити, де завгодно, але використовувати потугу тієї держави, в якій живеш. Ти можеш це робити задля благоустрою і кайфу в самій Україні. Мені здається, українець має право їздити по всьому світу. І якщо він залишається українцем, то завжди може повернутися і працювати на батьківщині. У разі фізичного переслідування, коли тобі не дають спокійно жити на власній території — тоді треба подумати. Це індивідуальна справа, вона не може стосуватися такого поняття, як патріотизм. Це не називається втікати, це називається оберігати себе задля своєї родини, як мінімум, і задля навколишнього світу, як максимум. Якщо ти хочеш створити для свого покоління ліпші умови, то маєш використовувати всі можливості, які існують на земній кулі. Інакше ніяк. Країні потрібні живі герої, а не мертві.

— З дня у день політика починає стосуватись кожного все більше. Що може тебе сподвигнути вийти на вулицю?

Ми все одно щодня виходимо на вулицю. Якщо йдеться про музикантів, то не має значення, часто вони виступають чи ні — вони є публічними людьми. Просто командою — маленькою чи великою — ти все одно можеш зробити набагато більше, ніж одна людина. Я був на Майдані, я стирчав там кожного вечора. На Майдані була моя родина. Давай згадаємо, що було під час Майдану, що було в головах і відчуттях людей, і цим все буде сказано. У нас був цей досвід, і він ще повториться. І тут нічого не треба придумувати.

— В України ще збереглись якісь шанси?

Шанси є, зокрема в самій Україні. Завжди треба пам’ятати, що якщо ти профукаєш своє місце, то це місце займуть. Європа дуже маленька, і світ дуже маленький. Кожного дня треба боротися за місце під сонцем, тим більше, якщо воно є твоїм, визначене для тебе твоїми батьками і предками. Якщо це є твоя земля — це твоє місце. Не треба сподіватись, що його ніхто не захоче зайняти, крім тебе. Завжди треба бути напоготові. Завжди треба бути уважним і пильним, і тоді шанс, звичайно, є!

Розмовляв Влад ТРЕБУНЯ, Суспільно-політичний тижневик «Галицький кореспондент», 2011.10.06

 

Надруковано: 2012.09.12 в 20:30