2010, лютий. Андрій Середа: «Я дорослий романтик»

2010, лютий. Андрій Середа: «Я дорослий романтик»

Нещодавно культовий український гурт КОМУ ВНИЗ відсвяткував 22-річчя. Музиканти отримали від своїх шанувальників масу привітань, а зі свого боку пообіцяли, що цей рік стане найбільш активним та продуктивним для гурту. КОМУ ВНИЗ? Як самі стверджують? Мають наполеонівські плани та купу ідей, готують багато приємних «сподіванок». «Свобода» приєднується до привітань та побажань. А при нагоді ми поспілкувалися із Андрієм Середою — лідером гурту, патріархом української готики, харизматичним музикантом, який вважає себе дорослим романтиком.

— Як Вам новий президент? Чи сподівалися Ви ще кілька років тому, що Україна докотиться до такого волевиявлення?

— Гарна реакція на це однієї людини: «З огляду на його інтелект, це страус мав би носити взуття зі шкіри Януковича». Найбільше нервує — коли незрозуміло, чому люди голосували, наприклад, за Яценюка.

— Дехто подумує, чи не час виїхати з України. А за яких обставин Ви емігрували б?

— Еміграція не позбавляє непевності. Маєш упевненість — весь світ є твоєю Україною. Еміграція — фатум юнацького романтизму, я ж дорослий романтик.

— Чи не маєте бажання втрутитися в політику?

— Нас що — так багато, щоб з музикантів обертатися на адміністраторів? До того ж, ми тривалий час нічого не зреалізували. Чом не політична діяльність?

— Маєте друзів у політиці?

— Це як казочка про доброго і поганого поліцейських. Якби не було сатани, Бог виглядав би страшним. Якби не політики — страшною була би музика. І Шопенгауера декламував би Білл Мюррей.

— То все-таки з музикантами надійніше «йти у розвідку»?

— Ми вже ніколи не підемо в розвідку — нас уже давно відадресували до танкових бригад. Наша доля чавити.

— Недавно знову залунали голоси про те, що український Гімн — застарілий, і взагалі він «погано впливає на долю України». Що на це скажете?

— О, це вже серйозно. С...ні пацифісти. За нашим Гімном можна вивчати географію України і пам’ятати про освячену зброю. Українські «гаїтяни» — купа претензій і нуль відповідальності. Світом правлять знаки і символи, так що в дупу тих «дехто». Якщо ж вони мають на увазі перше речення пісні, то початок, за їхньою логікою (!), Гімну Польщі — взагалі інферно. Як на мене, в українського Гімну забагато жіночного тембру. Йому треба повернути статус маршу. А марш дороги не питає.

— У яких умовах, у якому середовищі Ви виховувалися? Хто доклався до Вашого формування?

— Та всі, кому не ліньки! Мертві й живі. В середовищі інженерії, серед дядьків і тіток, які в паузах між проектами кораблів і причалів цитували Котляревського та вільно почувались у світі кухонь. Але які то були кухні! Кузні! Вихователі — мій дід (він і досі мене виховує), батько, два шкільних учителі — пан Шевченко-Веприняк і пан Веркалець, який між викладанням в університеті і написанням дисертації на тему творчості Кримського перебував у засланні в моїй школі і з яким мене об’єднав Олександр Олесь. В інституті — Анатолій Пазенко, машина! А далі — поводься гідно на сцені, і вчителі самі знайдуть тебе. Різного віку — від Богдана Чепурка до Федора Бриниха.

— За Вашими піснями можна судити про літературні уподобання. Кого читаєте зараз?

— Галину Пагутяк і Германа Вірта.

— Що радили б читати молоді?

— Перефразовуючи абата Арно Аморі, хай читають усе, що завгодно — Бог своїх пізнає.

— Ви цитуєте Ніцше і виконуєте «Молитву за Україну», ви і «діти ночі», і характерники, і...

— Україна — лабораторія, винаходами якої бавляться й досі — вид Пулюя, Максима Факторчука (Макс Фактор), винахідника кіногриму, і цукатів. Батискафи придумали не ми, але козацькі підвідні човни першими гуляли по всьому мілководдю. Рама, зійшовши на землю, перше ступив на берег Дніпра (Махабхарата і Рамаяна). Імперія Германаріха — на території нинішніх Дніпропетровщини та Херсонщини. Козаки були протестантами. Тор — український бог, наше слово «торувати». Бог Один народився в середу... Море можливостей!

— У що вірите, до кого молитеся, що для вас святе?

— Весело споглядати святе. Приносити дарунки богові. Благородність помсти. Моя кішка. Колядки, заспівані нам нещодавно у Львові. Святого стільки, що хочеться поділитися.

— Як відомо, Ви маєте досвід роботи на телебаченні. Наскільки ця робота для Вас важлива?

— Важлива з огляду на протеїн для родини. Це стосовно роботи в рекламі. Свого часу Квітка Цісик отримала тільки для неї створену відзнаку від компанії «Форд» за тривалу співпрацю. Так що я не перший. Гарна робота. Але вбивча.

— Як Вам українській інформаційний простір? Що скажете про телебачення, кіно і т.д.?

— Ніяк. Хочеш правди — слухай вулицю. Що ріднить ТБ з Голлівудом — обидва в руках не наших. Кіно — миршавеньке якесь, недоладне. Якісь квартирні радощі та прикрощі — «Атентат» «Нескорений». Великий час, великі війни — а далі компромісу нічого не сунеться. Виняток — з «Тараса Бульби» з Юлом Брінером. Свого часу хлопці повикидали всі недорікуватості — і — вийшов єдиний (досі) український бойовик!

— Кажуть, що талановита людина — талановита в усьому. Які у Вас ще таланти, окрім того, що відомо публіці?

— Колись я бавився у живопис, доки не побачив Яна Вермера. Бавився у поезію, поки не почитав Юрія Тарнавського. І так далі. Мої таланти за взаємною згодою затьмарені талантами інших.

— Ніколи ну було думки покинути музику і взятися до чогось іншого?

— Це прерогатива музики — покинути тебе. Сам її не кинеш. Це все одно, що дихати задом наперед. А якби взявся до чогось іншого, то... розмальовував би бараки в Біркенау.

— На останок — про творчі плани...

— Навчитися грати на фортепіано так, як Фрідріх Ніцше наприкінці життя. Ліктем.

Леся Романів, газета «Свобода», лютий (2), 2010

 

Надруковано: 2013.03.24 в 01:00 || Кількість переглядів сторінки: 358