— Два роки тому ми мали цікавий досвід — спільний концертний тур містами України з шотландською хард-рок-легендою — групою «Назарет». Одного разу на прес—конференції Йєн Маккаферті зауважив, що їхній колектив розміняв сорок років творчого життя, а «Кому Вниз» — лише двадцять. І це, мовляв, означає, що для нас усе тільки починається. Моя думка з приводу дати така: ми багато чого зробили, але ще багато треба зробити — у музиці, в культурі, в соціумі. Адже маємо певне відчуття заборгованості перед нашими прихильниками. Головне, ми сьогодні впевнені в тому, що робимо, усвідомлюємо, як і для чого робимо. Нині накопичено багато музичного матеріалу, аудіо та відео, зокрема якісні відеозйомки великого ретроспективного концерту у львівському Оперному театрі 1 грудня 2006 року. Є ідея перетворити ті записи на повноцінну документальну стрічку, з інтерв’ю із музикантами, фахівцями, а також із хронікальними зйомками різних аспектів життя групи — сценічного, студійного, репетиційного, приватного. Плануємо перевидання наших альбомів, зокрема In Kastus In Vivo. Це аудіозапис живого концерту наприкінці 90-х, який ще має й відеоверсію. Будемо робити апгрейд записів, рестайлінг дизайну обкладинок, словом тотальну модернізацію архівів. А головне, до нашого 25-ліття, дасть Бог, підготуємо таку собі автобіографічну колекцію записів групи — максимально правдиву і вичерпну. Там буде відображено нашу музичну еволюцію — від перших кроків до дня нинішнього. Тим часом усі нові композиції будемо окремими треками викладати на офіційному сайті «Кому Вниз».
— Розкажи про останні відвідини Львова, де у вересні група брала участь у фестивалі «Лента за лентою».
— Цей фестиваль робили нормальні львівські патріоти за участю мера міста Андрія Садового. Одним із головних промоутерів-консультантів був Тарас Чубай, лідер «Плачу Єремії». Ми спеціально підготували кілька нових речей, це — обробки пісень січових стрільців, пісні-марші, які піднімають дух, створюють радісний настрій. Усе дійство відбувалося на Замковій горі у Шевченківському гаю. Паралельно було відтворено історичні події — бої бійців УПА з частинами НКВС. Цікаво, що спеціально на наш виступ приїхало чимало людей, і не тільки з Львівської області.
— Знаю, що й на київський фестиваль «Рок-Січ» приїхало чимало людей, що хотіли вас послухати.
— Там ми, на жаль, не виступили через хворобу нашого гітариста Славка Малюгіна. Одначе ми компенсуємо ту прикру обставину спеціальним «Файєр-шоу» з живою музикою групи вже цієї осені. Кожна з провідних європейських команд — «Рамштайн», «Лайбах», «Мюз», або «Ю-Ту» мають свій індивідуальний стиль шоу-програм. Ми не збираємося копіювати будь-кого, адже маємо власний почерк. Існують глибокі національні традиції, зокрема козацькі. Тож ідея нашого «файєр-шоу» виникла не на порожньому місці, а спирається на історичні реалії.
— Наша колишня киянка Тетяна Єжова, яка ще у 80-ті робила самвидавчий рок-журнал «Гучномовець», а тепер мешкає у США, нині знімає документальний фільм про рок-андеграунд Києва 80-х. «Кому Вниз» є одними з учасників тієї стрічки.Чи не так?
— Це надзвичайно слушна і позитивна ідея — здійснення віртуальної реставрації цілого культурного шару. Рок-андеграунд 80-90-х, незважаючи на всі суперечностi, був явищем яскравим, неповторним. Особисто я з 82-го спостерігав за розвитком аматорського рок-н-ролу в Україні, а з 86-го брав активну участь у формуванні київського рок-клубу «Кузня». Тоді ж із друзями-однокурсниками з Будівельно-інженерного інституту Євгеном Разіним (ударні інструменти) та Владиславом Малюгіним (гітара) ми почали грати. З появою у 1988-му Андрія Середи і гітариста Владислава Макарова все по-справжньому й закрутилося. Власне про перші кроки у музиці розповіли і наші колеги — Василь Гайденко («Колезький асесор»), Олексій Олександров («Ер.Джаз»), Дмитро Добрий-Вечір («Вій»), який, до речі, є давнім і близьким другом нашої команди. Між іншим, подібних фільмів у сусідній Росії знято вже кілька...
— Розкажи про свій досвід роботи як арт-директора київських музичних клубів.
— Свідомо я займаюсь тим останні вісім років. Був одним із перших музичних менеджерів у часи, коли не було системного клубного руху в Києві. Тоді мало хто з музикантів розумів, що регулярна гра у місцях, де публіка за два кроки від тебе — це єдиний ефективний спосіб не тільки виробити власний стиль, а й стати справжнім профі: не має значення — граєш ти авторську музику чи є учасником «кавер-бенду».
— Доволі популярний київський клуб «Чеширський кіт» не так давно закрився. Говорять, клуб не витримав конкуренції...
— Там грали переважно авторську музику, але проблема полягала в тому, що організатори принципово не визначилися — чи то буде арт-клуб, ресторан, чи концертний майданчик, тобто не було сформовано структуру закладу. Важливо, щоб усі складові були якісні — обладнання, звук,світло. Що таке клуб? Передусім це якісна музика, кухня, бар. Успіх залежить від органічної взаємодії тих компонентів. А ще — від вдалої локації клубу в місті.
— З ким із музикантів-гастролерів ти й надалі підтримуєш творчі стосунки?
— З кількома російськими рок-музикантами, зокрема з Михайлом Борзикіним — лідером пітерського «Телевізора», з групою «Назарет», «Смоукі», «Супер-Макс». І то вже щирі й майже родинні стосунки.