2008.03.10. Андрій Середа. Інтерв'ю з журналу Главрєд

До текстів Андрія Середи (вірші власного виробництва фронтмен гурту «Кому Вниз» із чесної скромності не береться назвати поезією) варто писати анотацію. Щоб остаточно збагнути суть вкладеного в них автором, треба чимало тямити в історії, літературі, філософії й ще бозна в чому... Аж тоді з дивного символізму слів, наче з шифру, кристалізується суть — дещо прикрита цинічним гумором, але дуже чутлива квінтесенція справжності. Саме ці п’ятеро чорних козаків-«комувнистів» з-під залакованого офіціозу витягли на світ Божий реального Тараса Шевченка, підсилюючи кожне кобзарське слово сучасними децибелами. І хоч скільки 6 не говорили про відсутність ієрархії, з решти талановитих у гурті Андрія Середу виділяє не лише вигляд і голос...

Вітаю вас із 20-річчям діяльності, яке вам стукнуло 10 лютого. Як святкувалося?

Я якраз вирішив влаштувати собі відпочинок. Лежав на дивані й почував себе набагато краще, ніж решта. Тому що це взагалі прокляте дійство, коли на власний день народження треба працювати. До речі, я народився 1 січня, коли й Степан Бандера, а 10 лютого був створений штаб ОУН. Тобто є дві дати, що збігаються з тими подіями, які нас вражають і які ми любимо. Взагалі, реально, 20-річчя триває впродовж року, тож якщо й робити якусь акцію, треба, щоб вона була пов’язана з виходом альбому або з концертом, а не просто з посиденьками.

«Кобзар» ви вже весь вичерпали? Себто будете повертатися саме до Шевченкових творів чи ні?

Ще з давніх часів є кілька пісень. Маю думку стосовно ще декількох творів. Тільки вони зараз, ну... Вони біля серця, але не в серці, так що нормально. Ми йдемо назустріч одне одному. От коли зійдемося, тоді й буде зроблено.

Ви якось вшановуєте Шевченківські дні?

Дні — ні. Я одного разу на антикварному ринку купив собі... Такого в житті ніколи не бачив! Думаю, що це совдепівського періоду твір — бюст Шевченка із суцільного скла. Повністю прозорий. Схожий на кайзера якогось.

Він тепер займає у вас почесне місце вдома?

Так. І я не знаю, чим його ще прикрасити. Чи ззаду якісь вогники поставити, щоб зруйнувати совдепівський типаж Шевченка як демонічного, готичного вусатого дядька...

А взагалі, ваша думка щодо того пієтету, з яким традиційно відзначають дні Шевченка?

Ми просто знаємо, як люди ставляться до будь-якої нормальної поезії, зокрема й Шевченка. А державні ці штуки... Це як День Незалежності один раз на рік, а решту часу про незалежність ніхто й не заїкається. Цілий рік повна залежність від будь-кого, тільки лінивий не захоче свою лапу накласти. І один день незалежності. Схоже відбувається з Тарасом Шевченком...

Стосовно політики. Відразу після Помаранчевої революції вам разом з іншими вручали медальки у вигляді апельсинів. Ви тоді казали, що нехай сьогодні дорослі потішаться як діти, але коли настане час і не буде все гаразд, ми спитаємо. Є зараз така потреба спитати з влади?

Там була закладена вже певна половинчастість. Ти ж бачила, ця медалька була зроблена у вигляді розрізаного апельсину. А де друга половинка? Тобто на разі лише половина дії. А я ж її повернув навпаки, і тепер вона виглядає дуже красиво. Така випукла, у пухирцях.

Носите? Одягаєте коли-небудь?

Я не знаю, де вона, до речі. У мене кудись вдома містично ховаються всі ордени. Ми є кавалерами Ордена Пустельний Хрест УНА-УНСО, і цей символічний орден у мене десь також гуляє по квартирі, я не можу його знайти. А медальку точно давно не бачив. Ні, вона прикольна. Хай буде.

Ви не пробували моніторити — у зв’язку з вашим прізвищем, вам якось таланить саме в середу чи ні?

У середу народився бог Один, так що допомагає.

Чому «Кому Вниз»? Це на противагу вашому першому російськомовному альбому «Падая вверх»?

Це був дитячий жест. Ми починали як, на наш погляд, більше нанкова команда. В час перебудови, коли всі зважали на всілякі забавки переробляти гасла. Це від комунізму пішло — співзвучне до «кому вниз». Це стьоб.

Ви багато розповідаєте про свого батька, який вам з дитинства читав Шевченка. А чому нічого не кажете про маму?

Мама мені допомогла вступити до театрального інституту, тому що батько чомусь вважав, що я маю займатися, математикою, взагалі будувати кораблі, як і він.

До речі, а хто ваші батьки за фахом?

Тато — інженер-кораблебудівник, а мама — інженер-конструктор, але причалів до кораблів (сміється). Тільки річкових, а батько спеціаліст із морських.

Як мама допомогла зі вступом до інституту?

По-перше, вона підтримала цю мою ідею. Крім того, ще й підкупила мене — сказала, що коли я вступлю, то купить мені джинси Wrangler. Насправді це серйозна річ, з огляду на ту драматичну ситуацію, що мати справжній джинсовий Wrangler у 81-му році було дуже достойно. Мені купили на три розміри більші, бо інших не було. Сусідка навпроти — божественна. Бона друга після Святої Марії, бо так вшила, зробила з цих великих штанів такі джинси — завал! Та й взагалі, скільки себе пам’ятаю, досить рано хотів стати актором. Перші спектаклі показував сестрі — де були лялькові вистави. Я сам робив ляльки, за допомогою паличок з-під морозива Каштан і різних картонок. У мене в родині з боку батька був великий не професійний, але життєвий досвід живопису — спершу від діда, а потім від батька до мене перейшло бажання малювати.

Так ви що, ще й картини малюєте?

Я колись цим захоплювався. Це було років... сто тому. Десь у 1988-89 роках. Ще під час інституту й роботи в театрі.

Що малювали? Краєвиди, портрети, натюрморти?

Більше краєвиди, але там були й домішки чогось неприродного. Це був час захоплення Сальвадором Далі. Як і, до речі, в драматургії — Бекетом, Іванеску.

Як вас так виховували, що ви — хлопець — займалися в музичній школі (клас фортепіано), цікавилися літературою та історією, багато читали. Насправді ви ж зовсім не схожі на відмінника і чемну дитину?

Мені здається, що ніхто не любить музичну школу. В дитинстві. Я не знаю жодної людини, яка б любила заняття в музшколі. І хто сказав, що я багато читав. Я почав читати достатньо пізно, починаючи з книжки Марка Твена «Том Сойєр» і завершуючи Марком Твеном -«Таємничий незнайомець».

А Гаррі Поттера не читали?

Гаррі Поттера не читав. Я знаю, що авторка написала книжку про всіляких містичних істот, є така істота і в Україні, але я цю книжку поки в продажу не бачив.

Розкажіть про свою сім’ю. Відомо, що у вас є 18-річний син Олександр. Він цікавиться музикою?

Зараз уже так. Нещодавно на гроші, які наскладав зі своїх днів народження, купив бас-гітару і тепер бавиться нею. Паралельно він ходить на курси в політехнічний інститут — зацікавився акустикою, а її найкраще викладають саме там.

Як ви познайомилися зі своєю дружиною Світланою?

Випадково, здається на Новий рік. У нас виявилися спільні друзі. Потім це було полейблено тим, що вона слухала стилістично схожу музику, яку слухав і я. Також Світлана була однією із завсідників нашого київського клубу. Нас достатньо багато єднає, якщо ми разом уже 19 років.

Все ж у сучасних готів є свої фішки: вони бавляться в любов до смерті, містику, вампіризм. Щось таке дуже темне й похмуре. Наскільки це близьке вам?

Я знаю єдине, що красивішого цвинтаря, ніж у Чернівцях, я поки ніде не бачив. Пам’ятаєш, як в Ільфа й Петрова сторож моргу казав, що боятися треба не мертвих, а живих. Так от, тільки примітивні якісь мальчик-дєвочка попруться туди задля того, щоб пригадати сцени з улюблених фільмів жахів...

Ваше ставлення до смерті шанобливе?

От з бодуна мені страшно померти. Серйозно. З бодуна, якщо подумати про смерть, вона така страшна, що то завал. Думаю, цінність смерті полягає в тому, що ти не хочеш з нею зустрічатися. Я не вірю людям, які виховують у собі легке відчуття до фізичної жертовності. Тому що людина, в принципі, жадібна істота. Гарні люди мають жити, а помирати повинні сволоти.

Цитую вас: «Україна створила свого часу Росію і має за це відповісти перед Богом». Прокоментуйте.

Звичайно, я казав, що ми, як доктор Франкенштейн, створили потвору на основі української крові. Бо все інше — це угро-фіни, татари й решта всього, що зовсім не пов’язане з рухом, який хтось придуркувато назвав слов’янами. Через Україну пройшла туди мова, яку вони спаскудили і зробили своєю. Але водночас це гарне пугало. Якби свого часу Україна не створила Росію, ми б, можливо, вже б давно розсіялися. І стали Богом, тобто всі би про нас знали, але ніхто в житті б нас не бачив. І тільки Росія змушує нас якісь кордони робити...

То виходить, що ви геть нічого доброго в Росії не бачите?

У мене мама росіянка наполовину. Я їх дуже добре знаю... Ні хрєна там нема хорошого.

Мама сказала? Чи як?

Я туди їздив, знаю цих людей. І не я один так вважаю. Я ж це не придумав. Якщо вони жеруть смалець! Якій нормальній людині влізе в горло смалець?! А вони собі вбили в голову, що це сало. Тупі, дикі люди.

І останнє питання: чому у вас така зачіска?

Тому що я почав лисіти. А на фіґа мені те? Я ж не буддист якийсь. Хоча мрію, що колись відрощу отак, знаєш, таку шекспірівську бороду...

Українського оселедця не пробували носити?

Де? Його ж нема вже. Через те, що у мене мама — татарва, от і нема! Хоча наші носили де завгодно. Зате в мене оселедець у душі.

Маріанна Кузан, Журнал «Галевред», 2008.03.10