2008.06.02. «Кожен нерв зроблю струною...»

2008.06.02. «Кожен нерв зроблю струною...»

Замість передмови

Іноді задумуєшся: чи багато хто з покоління молоді зразка 80-х, а вже й поготів — нового тисячоліття, захоплювався читанням і вивченням класиків української поезії? Навіть не шукатимемо «екзотичних» прикладів — чи втомлював себе хтось із них вивченням поем Шевченка (які не входили до обов’язкової шкільної програми), Самійленка, Олеся? Радянська пропаганда зробила все можливе, аби надмір асоціативного тиску розрекламованої «революційності» Кобзаря викликав нехіть у допитливих юнацьких умів, а геніальна, глибоко національна за духом поетика творчості плеяди «епохи розстріляного Відродження» взагалі стала недоступною, або дозувалася у мікрокількостях. Відроджена українська державність, перейнявшись нескінченними внутрішніми чварами, вельми небагато зробила для зміни встановленого стану справ.

І все ж, зусиллями окремих вільних духом і одержимих Ідеєю, багатотисячні зали, стадіони і майдани зривалися на ноги і слово в слово, більше серцем, аніж устами, повторювали за Ними колись заборонені, забуті чи й зовсім незнані тексти тих, хто віддав перевагу небуттю перед юдиною спокусою зради. І немає тут нічого дивного: харизма лідера починається з хребта, який навіки втратив здатність до згинання перед небезпекою, кон’юнктурою чи грошовитим «господарем». Цей дух неспопелимий, він мандрує від покоління до покоління, шукаючи надійних сердець. Таких «негнучких» нині зовуть мудрим іноземним словом «нонконформісти».

Колись їх називали «ребелією», «гайдамаками», «козаччиною», «бандерівцями», «дисидентами» і, відповідно, четвертували, вішали, стинали голови, розстрілювали і висилали в Сибір. Нині їм просто... нічого не дають. В усі часи вони не пасували до жодної влади, за винятком моментів, коли тій вкрай була потрібна підтримка черні. Такими ж і залишилися. І тому не втратили здібності до запалювання інших душ від полум’я своїх власних.

Вперше

...На підсвітлену ззаду сцену виходили темні постаті і повагом брали свої інструменти, не кваплячись перевіряли підключення і визвучку. Зал, більше схожий на велику консервну банку, вщерть наповнену різношерсним молодим людом, гудів, наче потужний трансформатор, в очікуванні чогось досі нечуваного. І не помилився. Перші могутні акорди, і в конус світла над клавішним «Коргом» вступив ставний молодик з виголеною головою, у фраці і білосніжній сорочці, стійку коміра якої стягував не традиційний «метелик», а стрічка з Рицарським Залізним Хрестом. Сам вигляд соліста був викликом Системі, і це відразу відчув зал. А коли демонічної потужності і краси голос майже речетативом проказав перші слова забороненого Шевченкового «Суботова», сотні присутніх підхопили текст, мимоволі стаючи єдиним, цілісним згустком енергії протесту, кульовою блискавкою національного гніву, здатною будь-якої секунди спопелити кого завгодно, хто посмів би стати на її шляху. Над головами, у скупих променях то тут то там «виростали» бозна-як пронесені крізь «гебістську» охорону національні стяги. Ніхто з присутніх не знав і навіть не думав, чим може закінчитися для них цей концерт і цей вечір, усвідомлювали єдине: завдяки творам від гурту з чудернацькою і більшості невідомою назвою «Кому Вниз», «совковий» концертний зал тут і зараз ставав простором Свободи, і за це не шкода було заплатити будь-яку ціну. Був вересень 1989 року, перша ніч першої «Червоної Рути»...

Відтоді минуло майже двадцять літ, виросло перше покоління незалежної України, але «Суботів», як і інші рок-балади Середи і його «комувнизців», продовжують заряджати тисячі вдячних слухачів найчистішою і найблагороднішою у світі енергією Любові до свого Краю, відданості йому до останнього подиху. І знову, як тоді, тисячі голосів повторюють вивчені «без пам’яті» слова, на які б, напевно, не звернули уваги, якби просто побачили у книзі. Або разом із харизматичним фронт-меном гурту співають-декламують його власні тексти — концентровану суміш непричесаної філософії Вільної Людини з озвученими ідеалами буття нації, приреченої стати духовним лідером Старого континенту.

Modus vivendi

У порівнянні з «розкрученими зірками», «Кому Вниз» не виступає аж надто часто, хоча практично всюди і завжди на їхні пісні чекають багатотисячні аудиторії. Записані альбоми можна перерахувати на пальцях, хоча у музичних магазинах далеко не завжди вдасться відшукати заповітні «компакти» гурту. Парадокс? Швидше — спосіб життя і мислення. Як стверджує Андрій Середа, «Кому Вниз» не є музичною формацією у загальноприйнятому сенсі, це радше жива концепція Вільного Духу, носій віруса негнучкого хребта для виведеної совєцькими тоталітарними селекціонерами породи «людини покірної». Таке ніколи не подобатиметься владі, яка насправді дбає про «шаровариний» бездумний імідж нашвидкоруч склепаної української мас-культури, не маючи нераз нічого спільного з корінням титульної нації. Андрій з гірким сарказмом висловлює припущення, що у незалежній Україні, про яку стільки мріялося впродовж поколінь, нині втілюється геббельсівська концепція планомірного упокорення і одурманення: «Дайте їм якнайбільше веселої музики і шнапсу — і нікого не доведеться знищувати, вони самі за нас все зроблять». Якщо приглянутися пильніше до ситуації з культурою, то цей принцип у нас застосовується із стовідсотковою відповідністю. Результат — суспільство, здатне захоплюватися сердючко-поплавським рівнем і не здатне народжувати еліту, лідерів. «Життя — це велика і дуже серйозна гра, — твердить лідер „Кому Вниз“, — і гравцем у ньому може бути лише той, хто знає, куди йде, чого прагне і як збирається досягнути мети. Усе суспільство не може складатися виключно з лідерів, потрібні й добрі виконавці їхньої волі, але цих виконавців вибирає, інструктує і відповідає за них особисто Лідер, складова частина еліти нації. Здатність до повсякденної боротьби зі Злом — річ не з емоційної, а радше генетичної сфери, вона така ж абсолютна, як Істина. І боротьба ця безпощадна і безкомпромісна, бо всякий компроміс — це втеча від необхідності прийняти відповідальне рішення. Це боротьба на винищення. Ніхто не проситиме таргана піти з дому... На жаль, нашій культурі бракує Держави, а державі — таких повноцінних лідерів».

Починати, на думку Андрія, слід із самих себе. І творчий шлях «Кому Вниз» — один із найяскравіших прикладів духовного лідерства і побудови Особистості. Гурт не винаходить панацеї на суспільну неміч, він творить і озвучує те, що промовляє до генетичного коду, затлумленого літами окупацій і гноблення у найтемніші закутки української душі. В одному випадку це крик на межі сприйняття розніжених «ранкосвітанковими» маскультурними драглями вух («Птаха на ймення «Нахтігаль», «Мамай», «Від Києва до Ольстера», «Білі демони» та ін.), в іншому — гірке і влучне слово Правди від класиків (Шевченка, Олеся, Самійленка), ще в іншому — сповнена глибокої любові і духовної краси лілика («І зійде з долонь ...», «Мати», «Вийди, змучена людьми...» тощо). Але завжди — це черговий крок до великої Мети, Надзавдання, поставленого і планомірно втілюваного тими, хто йде вниз, аби повести цей «низ» важким пустельним шляхом духовного очищення, самоусвідомлення і самоствердження.

Кредо

«Якщо у суспільстві ще не все гаразд, значить ми ще не все зробили. Це не означає, що всі мають думати так, як я. Але має бути ВЛАСНА позиція. Правильна вона, чи хибна — розсудить Історія. Ідея має право на перемогу чи поразку, але і одне і друге свідчитиме лише на користь тих, хто її відстоював. Бо був БІЙ, і всі його учасники — достойні, адже вони у цьому бою боролися за ВЛАСНІ ідеали. Хочу, аби наші люди позбулися гнилого внутрішнього пацифізму, який насправді лише виправдовує бездіяльність, і стали до бою. Бо загальновідомо, що у кожній війні першими гинуть ті, які хочуть від неї сховатися». Ці слова А.Середа і його нерозлучні друзі-однодумці (за два з хвостиком десятки років існування «Кому Вниз» склад формації ніколи не мінявся!) підтверджують щоденною боротьбою на фронті національної духовності і культури. Це не обов’язково пісня, іноді — просто незламність власної позиції у принципових, великих і малих справах. Та, безсумнівно, пісня є найбільш промовистим і найефективнішим інструментом. Вона, у контексті творчості «комувнизців», формує ті стандарти націотворення, про які мала би подбати офіційна українська влада. «Повністю згідний із тезою, що культура (зокрема, музична) у цивілізованій державі повинна бути невід’ємною складовою політики національної безпеки, а будь-яке посягання на історико-культурне надбання нації має каратися настільки жорстко, щоб в бажаючих не залишалося ілюзій щодо рішучості силової складової державної влади титульної нації. І патякання про якусь політкоректність в цьому контексті — безглузде і злочинне», — запевнює А.Середа і додає: «В нас і без того склалася катастрофічна ситуація з музичним рухом. Він не існує чи майже не існує, всі акції переважно мають одноразовий характер. Натомість, елітна українська музична культура витісняється на маргінес, у той час, як активно пропонується музичне лайно власного і чужинецького (насамперед — московського) виробництва, а одурманений збидлілий плебс це із захопленням хлебче». Щоб «перебити» цей ганебний «апетит», хлопці із добре впізнаваними рунами-«павучками» на сценічних футболках готові трудитися вдень і вночі. І тому будуть нові пісні, диски і гастролі, десятки тисяч одухотворених облич і запалених сердець на їхніх концертах. Хочеться вірити — буде й державна підтримка, усвідомлення владною верхівкою значущості самовідданої, безкомпромісної і жертовної праці гурту-символа впродовж стількох років. Але і без неї вони будуть там, де найбільше потрібні, де найважче. «Потрібні, добрі люди нікуди не зникають, — впевнений Андрій, — вони непідвладні часові, як непідвладна йому сама творчість. В належний момент у належному місці вони знову і знову з’являтимуться, виконуючи Богом покладену на них місію». Вони йтимуть далі без «зерна неправди за собою», ні на йоту не відхиляючисчь від ними ж покладеного на музику безсмертного, майже столітньої давності кредо Олександра Олеся, символа Віри і Вірності Вітчизні та Ідеї:

«... Буду ставить Тобі храми,
Доки в небо не ввійду!»

Андрій Кирчів, Журнал «Своя музика», 2008.06.02

2008.06.02. «Кожен нерв зроблю струною...»

 

Надруковано: 2016.05.12 в 06:38 || Кількість переглядів сторінки: 441