2007.02.27. «Кому Вниз»: Є музика, якої не буває забагато

2007.02.27. «Кому Вниз»: Є музика, якої не буває забагато

Я познайомилась з гуртом «Кому Вниз» років так з десять тому, дякуючи Олександру Євтушенку, а, зокрема, музичному журналу «Галас», до якого він був безпосередньо причетний. Файне і, на противагу деяким сучасним, досить змістовне видання, а до нього ще й касетка з записом кількох українських гуртів додавалася. Годі розповідати, що касета і сам раритетний примірник швидко зникли й погинули у руках кількох десятків знайомих та друзів.

З того часу глибокий і сильний голос Андрія Середи, сміливі тексти, музика «Кому Вниз» назавжди закарбувалась у моєму малому і спраглому до справжніх речей серці. Хоча, що там казати, химерність теперішньої доби доводить, справжнє ціни не має, деякі речі не втрачають своєї актуальності. Пісні «Кому Вниз», як і тоді, змушують нас рости і підводитись вище. Тому... що «є велике бажання і потреба бути серед впевнених, сильних людей, які знають куди йдуть, на якій землі знаходяться і чого для неї хочуть» © А.Середа. Є бажання мати коріння ВНИЗ, рости у рідній землі, плодоносити для своїх людей і ділити смуток, як і радість, навпіл.

Минулого року «Кому Вниз» завітав до луцького пивного клубу «Майдан» з концертом. Більш органічного і високого споріднення з атмосферою цього закладу годі шукати. Це розумієш навіть тоді, як слухаєш тут комувнизівські записи, а коли самі музиканти повільно і впевнено видираються сходами на сцену, то розуміння переходить в ранг незаперечних істин. Забагато не буває... Так було і цього разу, 10 лютого 2007 року «Кому Вниз» приїхали до нас вдруге. Удвічі приємно, що хлопці завітали не просто з концертом, а ще й відсвяткувати свою дев’ятнадцяту річницю, везли з собою рідню, сподвижників та друзів, везли гомін та відлуння грандіозного дійства, концерту «Ретроспектива», що відбувся восени у Львівській опері, везли висунення на отримання Шевченківської премії в номінації «музика». Влада боїться Шевченка. Вона доводила це не раз. Благо, «Кому Вниз», промовляючи гідно і впевнено, не дають заснути шевченковому слову, та й ми, оббиваючи коліна і заплутуючись в рутині сьогодення, множимо актуальність його творів на два. Влада боїться «Кому Вниз». Ці музиканти надихають нас взятися до зброї, нехай навіть уявної і бодай постріляти у повітря. Зробити кілька попереджувальних пострілів для знахабнілої бидлоти, що намагається перевернути світ догори раком і зручніше прилаштуватись ззаду. Цього разу музиканти були більш багатослівні з публікою. Атмосфера віщувала неабиякий піднесений настрій, сцена виринала посеред захопленої тиші напівмороку наче маленька лісова галявина; запалені свічки і захоплені очі глядачів. Сьогодні відбудеться справді незвичайне дійство. Музиканти виходять на сцену і Середа підтверджує камерність цього вечора пропозицією: «Сьогодні той день, коли ми не будемо грати. Я розумію, що це протирічить будь-яким українським традиціям ввічливості, але давайте сьогодні будемо на „ти“. Це буде така собі прекрасна ілюзія братерства і сестринства. Ми пограємося у віртуальну гру». Середа, тицьнувши пальцем на одного з глядачів за першим столом, надає йому право співати пісню «Неба зорі», мовляв, висновки зробимо опісля. Хлопчина посміхаючись виправдовується:" Та я ж і співати не вмію«. «Нічого, — каже Середа, — Будемо вважати, що вмієш». Усі слухняно погоджуються. І не шкодують за тим ані секунди; запалу тишу розрізає дужий голос Андрія Середи і «Неба зорі». Крокуємо далі. «Ми надзвичайно задоволені з того, що деякі речі, які ми не виконували більше десяти років будуть зараз звучати і хизуватися нами, а ми, відповідно, цими речами. Пісня дуже давно записана, а які пісні у нас не давно записані?», — ставить риторичну паузу Середа. «Косар обрієм» і черговий «співак» заводить:

«На світанку його долоні
Ще не знають праці,
На світанку щедро серце його
Вмивається
Богом,
Його чистим ім’ям....»

З останніми акордами «Косарів» хтось із глядачів проситься виконати «Від Києва до Ольстера», на що отримує: «Шкода, але сьогодні не ти вибираєш. Ти міг це зробити вчора, завтра. У тебе був цілий рік. Ти виконаєш «Швачку». Далі трошки лірики і вже «Мамай» поважною ходою маршує по «Майдану»:

«Надто дивний світ остогид йому вкрай
Та й повісився дід на ймення Мамай»...

Сумна річ.

«Цю пісню ми завжди присвячували своїм дітям, які виростали, які тепер вже виросли. До речі, в цьому місті зараз знаходяться і наші діти і наші дружини, що дає можливість нам почуватися не те, щоб впевнено, хто може себе у такому стані впевнено почувати? Але достатньо тендітно і приємно». «Пісня химерного краю», — віщає Середа. «Наступна пісня — шана і дяка великій людині, що пройшла нелегкий, але гідний шлях, переспів Володимира Івасюка „Кленовий вогонь“. Середа іронізує, каже, що вибере людину, яка має нести повну відповідальність, з поламаним пальцем, до того ж хвору на якусь кацапську бацилу. Нехай усе це буде від душі.» «Не нарікаю я на Бога» на слова Тараса Григоровича Шевченка:

«Орися ж ти, моя ниво,
Долом та горою!
Та засійся, чорна ниво,
Волею ясною!»...

«Після цього ми знову повертаємося до тих, хто нас викохав, хто нас виростив, завдяки яким ми зробимо дуже багато гарних і приємних речей незалежно ні від чого. «Птаха на ймення Nachtigall».

Після віщої «птахи» вертаємося до казок і до лірики. «Власне, лірикою будемо вважати те, що я цю пісню люблю настільки більше, наскільки менше її любить весь „Кому Вниз“. Вони хизуються своїми незалежними поглядами, а це все брехня і не більше», — жартує Середа. «Пісня, яка подобається усім і називається «Білі демони».

«Зараз одна з тих речей, яку ми давно не виконували. І сильніше за співця тоталітарної війни, як назвав Шевченка один із журналістів, поки ще не було, ще не народилася жодна істота, я маю на увазі серед тих, які думають, що вони щось вміють, котра могла хоча б подякувати цій людині, яку дехто навіть називає українцем. Власне, пісня Шевченка «До Основ’яненка». А потім знову чергова казка «Ліра»:

«Зітхай , востаннє зіграй,
Лірнику снів неземних.
Україною вишні
Кольору злив рясних .»

Не в останнє. «Достатньо приватна річ, яка потребує впевненості у тих людях, які знаходяться поряд з нами. Вона присвячена чотирьом хлопцям, яких радянська влада засадила в тюрму на чотирнадцять років. Протиправна, взагалі, річ, і на сьогоднішній день проти такої бидлотності по відношенню до людей ніхто з нас не застрахований. Пісня на слова Олександра Олеся «Ворони». Далі без коментарів, але під бурхливі оплески «Вийди змучена людьми» та «Суботів».

«На День пам’яті героїв Крут ми були свідками того, як на душах цих мучеників, два якихось начальника вирішували, хто з них значуще. Не знайшлося нормальної гвинтівки, яка б просто дивилася між їхні очі, вони б тоді зрозуміли, хто є люди, а хто не є. Коли будь яка інша нормальна країна могла б зробити на цьому цілу ідеологію, зруйнувати усе непотрібне і побудувати усе найкраще, курган поховав тіла молодих героїв. Курган і там по нім проходить залізнична колія. У цей день, коли на цьому місці зібралися люди, проїжджав поїзд, двійко машиністів ввімкнули сирену, щоб віддати шану загиблим. Це було захоплююче, потужна машина, що видає гучний стогін, їхала аж доки не зникла за обрієм...», — розповідає Середа, пісня «Мати».

Потім було знову казочка «про маму, про віру, про мажу (там до біса усього), хто як хоче, так і розуміє. «Мажа віра». Казочка про одного з наших українських богів — «Шива». Публіка не відпускала музикантів зі сцени, на останок ще раз прозвучали «Птаха на ймення Nachtigall » та «Суботів».

«Браво «Кому Вниз», — скандували люди, плескаючи в долоні. Півтори години концерту минули. Той, хто знає, яка невдячна і тяжка журналістська доля, зрозуміє мій малий монолог. Щоб не продаватися, мусиш дарувати, видирати, застиглі у закапелках серця, спогади і переживання разом із м’ясом. Після такого дійства «Кому Вниз», більше всього хочеться випиту лишку, поплентатись додому, щоб під файними враженнями любо-зігріло заколисатися в теплому ліжку. На черзі інтерв’ю. А як не хочеться ґвалтувати людей такими звичними, а відтак дурними запитаннями, під час їхнього свята, після такого концерту. Я знаю, як воно їм набридло. Знаю, розумію... Скільком музикантам доводилось відриватися від чарки, цигарки і бесід на високих тонах про високе, щоб поговорити зі мною про набридле, про буденне — творчість, музику, нові записи... Цього разу усе було трохи інакше, без «напрягів», абсолютно весела і згуртована компанія, хоча, перепрошую, паузи між чаркуванням їм таки довелося робити. Звукорежисер Сергій Кузьмин, барабанщик Євгеній Разін, Володислав Малюгін (вже втретє у нас в клубі, заїжджав якось окрім того з «Вієм» на гостини), Сергій Степаненко, Андрій Середа. Дружина Андрія і його син (певно, наймолодший серед усіх) справляють дуже приємне, не надокучливе враження перебування у цьому суто чоловічому колективі. Поряд двійко наших місцевих — «майданівський Сусанін» Юс і улюбленець луцького жіноцтва Степан Чумак. Зазирнула і майже відразу втекла адміністратор комувнизівського сайту, приємна дівчинка Нехай. Відмовившись від рідкого допінгу починаю допит.

— Хлопці, перш за все, від імені усіх майданівців хотілось би подякувати вам за прекрасний концерт, це був, дійсно, тріумф музики високого духу. Пройнялися абсолютно всі. Думаю, ми тут могли б принаймні три-чотири рази підряд переслухати усі речі від початку і до кінця, не лишень «Суботів» та «Птаху на ймення Nachtigall». Зараз після концерту ви дружною і веселою компанією зібралися за спільним столом. Розкажіть, будь-ласка, чому свої дев’ятнадцять років «Кому Вниз» вирішив відсвяткувати саме в пивному клубі «Майдан»?

Сергій Кузьмин — А що у цьому дивного? Кожні дев’ятнадцять років ми збираємось і приїжджаємо до Майдану. (дружний регіт)

Сергій Степаненко — Ні, все насправді було трохи не так. Рік тому, а саме 26 лютого був у нас в вашому клубі один концерт, залишилися неймовірно приємні враження від усього того. І думали про ще один концерт, як поступила зустрічна пропозиція від Ігоря з «Майдану» і так воно гарно співпало з нашою датою, себто дев’ятнадцятиріччям. Ми, звичайно, привітали усе це, пішли на зустріч, навіть побігли, ба, точніше, поїхали.

Андрій Середа — Знаєш, взагалі то, тут є така собі маленька дивина, яку ми, в принципі, тримаємо при собі. Часом деякі речі, завдяки невеличкій неграмотності дістають більшого ефекту. Ось наприклад пісня «Привид з гаю», там, де є перелік : «Диким Степом, Холодним Яром, Чорним Лісом, Великим Лугом...». Три назви я знав, «Чорним Лісом» вставив для рими, виявляється в Україні таки є Чорний Ліс. Тобто я спочатку написав, а потім виявилось, що він є насправді. Те ж саме я можу сказати стосовно Луцька. Соло до «Суботова», яке ми зараз, на жаль, не граємо, оскільки наш гітарист поки що перебуває в «академвідпустці», було створене ним власне у Луцьку. Тобто, виходить, нас об’єднували такі речі, які спочатку навіть не впадали в думку. Ми виявляється зустрічалися з людьми цього міста ще 1989 року на першій Червоній руті і зараз, в принципі, відчуття повторних зустрічей і перебування тут досить приємне. Воно не нагле, це не панібратство, а поводження, навдивовижу, старих друзів, людей, перед яким не потрібно хизуватися. Тут прекрасна атмосфера, усе настільки буденно, у хорошому сенсі, звичайно, що не потрібно витрачати якісь зайві зусилля, щоб почуватися комфортно, і тому все нормально. А в принципі всю правду сказали хлопці, в нас тепер зародилася традиція кожні дев’ятнадцять років святкувати в Луцьку, в пивному клубі «Майдан». Думаю, що ми і на двадцятиріччя вас відвідаємо.

— Це нас дуже радує. За відгуками наших глядачів і постійних відвідувачів ваш концерт минулого року був визнаний найкращим за усю 10-річну історію існування «Майдану». А сьогоднішній навіть перевершив найбільші сподівання, і атмосфера на сцені, і музика, і люди, що прийшли на концерт абсолютно згармоніювали між собою. Було гарно. Ваша творчість і присутність тут дуже надихає нас. На якій стадії зараз перебуває запис нового альбому?

Андрій — Це треба, щоб Степан розказав. (сміємося)

Сергій — Справа в тому, що багато з речей, які мають увійти в альбом вже існують декілька років. Є такі, що мають понад п’ять років, але все одно залишаються новими, тобто такими, що мають увійти в новий альбом, який вже має не лише робочу, а й, думаю, кінцеву назву «Idem». Відсотків 80 матеріалу записано і зведено. Ті три-чотири речі, які лишилися — вони вже музично зроблені, навіть аранжування і таке інше записано, але сама ідея, вона, поки що, сформована лише в музиці, в тексті ж існують деякі нюанси, які Андрій хотів би доробити. У травні поїдемо до Німеччини на фестиваль «Wavе-Gоtіk-Trеffеn» і ось до цього часу плануємо повністю завершити роботу над новим альбом. Я не знаю стосовно презентації, коли вона буде. Але цей альбом стане, дійсно, важливим етапом у нашій творчості. Тобто, щоб ми не робили, ми залишаємося такими, якими ми є.

— Цікаво, а чи пропонували «Кому Вниз» закордоном, зокрема в Німеччині, видати якісь свої речі? Я знаю, що там існує навіть ціла музична компанія «East Block Music», яка займається музичними колективами зі Східної Європи. Спеціально для німецького ринку там були видані платівки «Пісні Помаранчевої революції» і останній альбом «Гайдамаків».

Андрій — У нас є свій представник в Німеччині. Це наш давній прихильник і побратим Віталій «Stranger» Федун, який у свій час організовував поїздки на «Wavе-Gоtіk-Trеffеn». Stranger ще кілька років тому зацікавив декілька структур можливістю видання нашого матеріалу. Ніяких суперечок. Вони вже давно переконані і чекають. Ми плануємо записати кілька речей англійською. Це відбуватиметься паралельно з випуском нового альбому, запис якого триває досить довго і нам треба дописати три речі. Чому не німецькою? Тому що німці такі ж розумні як і українці, німецькою мають співати німці. А якщо ти приїжджаєш ззовні і ти не є німець, не треба співати німецькою, хоча б англійською співай. Поряд з цим, вони досить добре сприймають і українську мову, «Суботів», наприклад, який, звичайно, перекладу не піддається, дуже добре сприймається аудиторією. Можливо виключно темпоритмічно чи на основі ще якихось духовних і енергетичних сфер, я не знаю. В цьому альбомі буде багато чого цікавого, воно буде, але, знаєш, певно, це одна з таких приємних речей «Кому Вниз» — не планувати. У нас є можливість дочекатися поки воно саме постукає в двері, ми навчилися чекати, звичайно, чекати не лежачи на печі, але... Це такий стан.

— Що стільки років поспіль тримає «Кому Вниз» разом? Ви чи не єдиний український гурт, який жодного разу не змінював свій склад.

Андрій — Простота і відкритість — ось те, що тримає в купі таких різних людей. До того ж чоловіки з «Кому Вниз» вміють любити, вони навіть якщо і щось гублять та віддаляються, все одно залишаються вдячними. Оце відчуття любові і вдячності, воно можливо нас усіх і об’єднало, ми дуже різні люди. Свого часу Кузя казав: «Знаєте, я напевно від вас піду, я люблю трошки іншу музику і т.д.» Я відповів: «Кузя, ми настільки рідко виступаємо, що ти паралельно можеш займатись чим завгодно». Кузя погодився і з того часу він вже сім років разом з нами. Ми можемо бити одне одному в зуби і потім вимивати підлогу від крові, але ми страшенно один за одного переживаємо і бережемо одне одного Ми на те й багаті, що усі думаємо по різному, це нас згуртовує, ми не набридаємо один одному.

— А як склалася доля вашого п’ятого учасника — Володислава Макарова? Чим він зараз займається?

Андрій — Та нормально усе. Він настільки багато зробив для «Кому Вниз», що залишається довічно нашим. Він нікуди не подівся, просто зараз потребує змін і можливо трохи іншої енергетики. Він це заслужив. Йому треба було море і він зійшов біля Сочі, я скажу, що то окупована Росією земля. Слава приїжджає додому, звичайно, гасає туди-сюди. Він має на це повне право. До того ж знає, що ми все одно поряд.

— Андрію, дуже приємно, що сьогодні разом з вами приїхала ваша дружина Світлана і син Сашко.

Андрій — Дружина просто дуже боїться за мене. По великому рахунку це вона мене сюди привезла. (сміємося)

— Світлано, чим ви зараз займаєтесь? І як, взагалі, ставитесь до того, що ваш чоловік є культовою особою для сотні тисяч молодих українців?

Світлана — Взагалі-то я знайомилася не з музикантом Андрієм Середою, а з актором. Тому ставлюсь до усього досить спокійно. Хоча, можливо не бачачи один одного ми зустрічались іще раніше під час існування київського рок-клубу.

Андрій — Світлана зараз царівна нашого дому, вона виконує дизайн нашого помешкання. Тобто роботи вистачає.

— Раз мені поталанило поспілкуватися з вами обома, то, ось ще таке запитання. Дуже знаковою у ваших піснях, текстах є місія чоловіка українця. Якою ж має бути місія жінки?

/p>Андрій — Створити чоловіка українця.

 

Світлана — Тил тримати, більше ніякої місії не має, якщо людині приємно приходити додому, я задоволена, в цьому моя місія.

Андрій — Я також вважаю, що чоловік в родині — це як важка танкова бригада, а дружина — легка кіннота, що дочищає те, що танки не встигли розчавити. Це задля того, щоб по тій перекопаній родючій українській землі пройшли такі люди, як мій син. Не заради того, щоб їм було легше, ні, щоб вони потопали по горло в тому гумусі, але змогли вибратись і посадити щось добре.

— Андрію, а чим ваш син зараз займаються?

Андрій — В даний момент активно намагається відкрити пляшку пива.

(Сашко сидить навпроти і справді орудує відкривачкою).

Сані зараз сімнадцять років, це благодатний, але дуже короткий період, коли він має вирішити, чим буде займатись, це його право, але якщо він не встигне нам доведеться підтягати війська додому.

— Візьмете усе в свої руки?

Андрій — Та не дуже, ми з Світланою виховували Сашка як незалежну структуру і він має нею бути.

— Отримання Шевченківської премії, за яку зараз усі так вболівають, тобто за те, щоб «Кому Вниз» її одержали. Якщо таке станеться, що це для вас буде означати?

Світлана — Ремонт закінчимо.

— Очікуються великі грошові вливання?

Андрій — Стосовно грошей, я тобі скажу так. «Кому Вниз» хизуються тим, що ми усі знаємо прекрасне і важке відчуття заробляння грошей. Це нормально, навіть ті невеличкі кошти — вони підуть, власне, як вода в суху землю. Воно не розтринькається. А якщо ще більш серйозно, то для нас усе це є такою собі нормальною чоловічою забавкою, нам здається, що премія, зокрема ось цей комітет повинні зрозуміти, що вони потребують допомоги. Ми не вважаємо це допомогою з їхньої сторони. Надійшов той момент, коли Шевченківська премія потребує свіжої крові. Я думаю, що ми є одні з тих, хто може їй це дати. В принципі, за дев’ятнадцять років поряд нас згуртувалося багато людей, в яких ми щось навчилися, які нас підтримують. І, власне, це буде підтверджено не тільки нами, а й цими людьми, що премія має право на існування і надалі. Тому що руйнувати, звичайно, завжди легше, хоча на це теж треба мати велику відповідальність, а зберегти і відродити, то вже інша справа. А премія ця нормальна — вона носить гарне ім’я, як би її не паплюжили. Премію, яка має таке ім’я — не можна спаплюжити до кінця. Так що ми просто у цьому випадку виступаємо як «санітари лісу». І прийняти її — не самозадоволення, а абсолютно нормальний стан, це приємно, це на рівні того, коли всілякі недолюдки звинувачують нас у фашизмі або расизмі, а інші нормальні люди бачать і розуміють ті справжні ідеї, закладені у нашій творчості.

— Говорячи про Шевченківську премію і самого Шевченка не можна не згадати про ще одного цьогорічного номінанта, тільки вже в галузі літератури — Дмитра Стуса з його книгою про батька «Василь Стус: Життя як творчість». Стус як і Шевченко був дуже вольовою людиною. Де ж брати сили у ситуаціях, коли, здавалося б, будь-хто міг зламатися?

Андрій — Нам ще зарано порівнювати себе з такими людьми, що ходили по лезу бритви.

Світлана — В сім’ї. Якщо людині пощастить з сім’єю, то все у неї складеться добре. І перш за все, у власних відчуттях.

Андрій Середа — Так. Вона буде самодостатньою — це перший крок, який зробить її сильнішою. Друге, вона буде потребувати такої ж людини поряд.

Світлана — Я можу навести приклад зі своєї родини. Мої родичі живуть у Кіровограді, жахливе місто, де зайнятись, взагалі, не має чим, коротше кажучи, їм там досить важко. Але цей ось їхній осередок, їм усім дуже пощастило з родинами. У них там своєрідний клан, що допомагає вижити і робити це красиво.

Андрій — Кіровоград, на противагу містам, майже повністю зруйновані совдепом, як Луцьк і Рівне, нічого не має. Це жах, ці азіати зруйнували старовинні міста, але все одно вони мають величну історію.

— Андрію, в одному з своїх інтерв’ю ви казали, що Україна на даний час потребує лідера, який би мав почуття власної гідності. Вам не здається, що гонорових і послідовних людей не вистачає і нашій музиці, і літературі, і малярству?

Андрій — Гідність має бути в усьому. Ще я знаю, що лідер має бути пов’язаний з якимось видом мистецтва в будь-якому разі. На основі можливо навіть любительського стану. Хоча, з іншого боку, якщо вважати любов нашого президента до всіляких горщиків і скринь патріотизмом — то цього дуже замало. Є тотальні види мистецтво такі, як архітектура, як музика. А збирання вдома всіляких фетишів — воно ні до чого не призведе. Гідність має бути, не можна вважати лояльністю стан, прийняття на роботу людини, що зрівнювала тебе з гівном, а тепер буде існувати поряд. В Україні зараз дуже цікавий період. Люди гинуть, але паралельно з тим народжуються справжні особистості. В тих країнах, які знаходяться в «підвішеному» лояльному стані штучно створюються якісь конфлікти. А у нас шикарний час. Раніше в історії такі речі вирішувалися більш простим методом — війною. Зараз же, війни начебто не існує. Але іде тотальна війна розумів, інформації, це новітня сила і новітня війна. Тому ми не повертаємось назад, а йдемо вперед. І все ще буде в Україні, тільки не знаю коли, страшенно хотілося б встигнути побачити...

— На даний момент «Кому Вниз» став культовою формацією. Люди прислухаються до ваших слів, всмоктують у себе ваші ідеї, вашу національну естетику. Ви особисто відчуваєте за це якусь відповідальність? Постійна увага і інтерес не тяжіє над вами? Адже прихильники чекають не тільки запитань, які ви ставите у своїй творчості, а й відповідей.

Андрій — У мене вже давно зникло відчуття, що «Кому Вниз» — гурт з п’яти чоловік. І згуртованість навколо нашої музики стількох людей, особливо молоді, дуже підтримує нас. Адже таким чином формується наше майбутнє. Майбутнє тих, хто прийде за нами...

P.S.: 16 лютого Комітет з присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка оголосив лауреатів-2007. Гурт КОМУ ВНИЗ у перелік не ввійшов. «Чи означає це, що Комітет відмежовується від мистецтва, актуального в суспільстві?», — розмірковують автори Народної Шевченківської премії, за версією якої Кому Вниз на даний момент отримав найбільшу кількість голосів з усіх претендентів на нагороду. Кому Вниз бояться, а відтак, маємо те, що маємо. «Ще не народилася жодна істота, я маю на увазі серед тих, які думають, що вони щось вміють, котра могла хоча б подякувати цій людині, яку дехто навіть називає українцем», — так Андрій Середа підсумував свої погляди стосовно Тараса Григоровича, перед виконанням однієї з речей на слова цього великого поета. Дивний світ, «Коли будь яка інша нормальна країна могла б зробити на цьому цілу ідеологію, зруйнувати усе непотрібне і побудувати усе найкраще» © А.Середа ... усілякі комітети жують соплі і вигадують будь-що аби лишень залишатись з закритими очима. Спіть, панове, мо’ вам краще і не «просинатись»...

Галочка Blackbird, sumno.com, 2007.02.27

 

Надруковано: 2007.02.27 в 23:45 || Кількість переглядів сторінки: 186