2006.11.03-09. Андрій Середа: «Нас не сприймають як екзотику. Зустрічають як рівноправних»

2006.11.03-09. Андрій Середа: «Нас не сприймають як екзотику. Зустрічають як рівноправних»

Знайомити наших читачів із солістом і керівником легендарного гурту «Кому Вниз» Андрієм Середою — зайве. Слава йде попереду. Попри зайнятість (окрім репетицій і виступів, Андрій озвучує українською мовою мультфільми й займається активною громадською діяльністю) він знайшов час і погодився відповісти на кілька запитань.

— Андрію, як ти змалюєш нинішній стан речей у сучасній українській естраді?

— Аж занадто загальне питання. Конкретизувати не хочеш? Якщо на загал — то стан речей препаскудний. Нинішня культура тримається тільки на ентузіазмі небайдужих. Той, хто має голову на плечах, розуміє, яка прірва між шлягером і мистецтвом. Є цілий пласт проблем, котрий багатьом митцям стоїть на заваді. Звукозаписні студії заламують за запис неймовірні ціни, а музиканти не мають належних коштів, аби придбати якісну апаратуру. Той хлам, яким завалено крамниці, жодним чином не відповідає запитам слухачів і потребам музикантів. Саме брак чіткої державної програми й жертовності патріотично налаштованих меценатів перетворює сучасне мистецтво в дешеву розважалку. Але зрозумій: коли відбуваються масові концерти, «пересічні громадяни» готові сприймати якісну, не позбавлену совісті і душі, навіть і «не розкручену», музику. Це свідчить про те, що смаки в українців ще не цілком зіпсовані й атрофовані. Визнання слухачами митця є для останніх перемогою. Для багатьох музикантів їхня музика — паралельний, я навіть сказав би, — віртуальний світ. Це їхній маленький здобуток. Я порівняв би його з процесом повернення до української мови. Прикро, але те, що для нормальної людини є нормою, в нашому суспільстві є підставою для гордості. Це той трохи дурнуватий стан, коли ти замість забути, що спілкуєшся рідною мовою, мусиш хизуватися цим. Зайва трата сил стримує розвиток культури. Митці змушені докладати зусиль, аби залишитися українцями, а це суттєво гальмує розвиток мистецтва, оскільки про інше вже й не думаєш. Будь-яка держава зацікавлена продати якісний товар. А тут «виробники» (себто митці) докладають титанічніх зусиль, аби він мав усі ознаки національного. Тим часом втрачає на якості. Прик-ро, але я не відчуваю, що моя держава зі мною. Запевняю: в Європі шанувальників українського мистецтва не бракує. Нещодавно я був на одному німецькому фестивалі. (До речі, це була наша друга участь у цій «тусовці», нині ми готуємося до третьої). Це найбільший у світі злет шанувальників готики. Протягом чотирьох днів там «проганяють» 150 команд, на 15-ти концертних майданчиках і в залах. Кількість слухачів на концертах українських гуртів — найкраща оцінка. Згодом запросили в Польщу й Чехію. Я переконався, що нас не сприймають як екзотику. Зустрічають як рівноправних. І це нормальний стан речей, коли митці не відчувають кордонів між Україною і державами, які раніше почали свій поступ.

— Тобто з нами рахуються?

— Так. Я в Німеччині не відчув різниці. Німці ментально близькі нам. Мистецтво справді зближує народи. Пізнаючи один одного, ми збагачуємося духовно, й переймаємо краще від інших, удосконалюємо його, адаптовуємо до власного менталітету, послуговуючись ним як «своїм одвічним».

— Пригадую, читав якось дослідження, де доводили що сучасні баварці, бойки (етнічна група українців,) ірлан-д-ці, кілька тисяч років тому були єдиним народом.

— Ти читав, а я пересвідчився в тому. До речі, нас, українців і баварців, у музиці єднає ота придуркувата псевдонародність. Неприємно дивитися по телебаченню на огрядних дядьків у шароварах і (нехай пробачать мені наші жінки) цицькатих тіток, які верещать під електронну музику. У Баварії та сама проблема. Є така похабщина, що просто не можна не плюнути.

— Ти згадав про готичний фестиваль у Німеччині. Я чув, що у вас там були недоброзичливці.

— Ні, не там. Але напередодні фестивалю якась потвора з ізраїльського сайту надіслала лист на імя директора. Анонім обзивав нас фашистами, ксенофобами, ще якимись де­більними слівцями, а насамкінець — націоналістами. У разі нашої участі погрожували навіть судом і бойкотом. І знаєш, що сказав директор фестивалю? «Ти український націоналіст? Чудово. А я німецький. Невже ми не порозуміємося? Я бачу, що вся ця лайка на твою адресу — брехня й дурниця. Про мене аналогічні побрехеньки складали. Ласкаво просимо до Німеччини, бо гарні люди мають зустрічатися».

Хочу звернути твою увагу на рух готів. Наші наразі відрізняються від західних європейців. В Україні просто мавпують одяг і зовнішність, але там люди живуть цим, нехай і казковим, світом. Більшість аполітичні, але вони не хочуть вкладатися в нав‘язувані системою стандарти. Мати власну позицію в умовах заганяння в «єдині рамки» — теж мужність. Їхня зовнішність шокує, проте це неординарні люди. Скінхеди в Німеччині їх не люблять, але фестивалі їхні залюбки відвідують. Адже символіка в них спільна.

— Андрію, ти проводиш паралель між «українською» й україномовною естрадою?

— Ну, ми ж не ірландці, де мовою вчорашнього окупанта спілкується більшість. В Ірландії вже витворився цілий пласт англомовної, але відверто антианглійської культури. У нас, дякувати Богові, до цього ще не дійшло, однак безпринципність і зденаціоналізованість все одно проявляються в усіх царинах суспільного життя. Раджу звернути тобі увагу на інше. Окремі україномовні «митці» нічого спільного з українською культурою не мають. Я, наприклад, не можу дивитися на старого Ступку...

— Маєш на увазі його запопадливість перед єврейськими колами? Хизування головною роллю в «Тев‘є-молочнику» не робить йому честі.

— Якби тільки це. Під час Помаранчевої революції (я знаю, що ти її такою не вважаєш), люди вибирали між новим, прогресивнішим і старим, віджилим, регресивним. Так ось, Ступка, якого Ющенко ще в часи свого прем‘єрства врятував від в‘язниці (той здуру назначив собі гонорар за зйомки в фільмі про Мазепу) мусив би усвідомлювати, що є таке поняття, як вдячність. Увесь театр підтримав реформи в суспільстві і державі, тоді як Ступка був вірним чужинському. І після виборів він демонстративно вголос запитував себе: «І як же я міг так вчинити? Ну як таке сталось?» Як на мене, то єдине, на що він спромігся, то це майстерно передати духовний стан одного з героїв в фільмі «Украдене щастя». Починав із забитого селюка, а дійшов до гетьмана й першого секретаря. Але ж усе життя він грав падлюк, зрадників, ще якихось божевільних клоунів. Невже це рівень українського митця? Це ненормальний стан, коли продажні (нехай і україномовні) щось вирішують. Люди все знають, все бачать. Гріховність актора переносять і на того, кого він грає. Про це не можна забувати. Наявність таланту (як і позірна україномовність) ще не є свідченням наявності гідності. І людської, і національної.

— Андрію, а як тобі теза про те, що митці мусять бути аполітичними?

— Абсурд. Той, хто про це пашталакає, або не дає звіту тому що каже, або свідомо прагне ослабити своїх опонентів. Пісня (навіть попри заяви співака) все одно зробить свою справу. Візьми до прикладу «Весна» ВВ. Її всі полюбили. І старі, і молоді прихильники фольклору й новітніх ритмів, патріоти й російськомовні. Що ж до Помаранчевої революції, то хіба тоді пісні не зіграли своєї ролі? Та вони тоді навіть сприймалися по-іншому. Звичайно, є речі конкретні, тобто такі, які мають початок і логічне завершення. Навіть «аполітичну» пісню за умови відповідних коментарів можна зробити «політичною» й скористатися нею задля досягнення певної мети. Пригадую один виступ на Майдані. (Сміється). Щось пашталакав у мікрофон Бродський, а ми виступили після нього з піснею «Швачка». Про реакцію оповідати зайве. Чого від нього ще було чекати? Але ж пісня на слова Шевченка. Це наша класика. А хтось (навіть з-поміж українців) вгледів тут якийсь підтекст. Аналогічні звинувачення я чув і щодо пісні «Суботів», коли перед нами виступали поляки. Хочеш чи ні, але мистецтво аполітичним бути не може. Воно може бути комусь вигідним (владі чи певні групі громадян) або невигідним. Але аполітичним — навіть попри бажання митця — ніколи. Дозволю собі провести паралель з визнанням воюючою стороною вояків УПА. Їх менше, ніж тих, хто змагався з нацизмом під червоними прапорами. Кандидатам під час виборів потрібні голоси, й вони все чинять на догоду тим, кого більше. Це аморально, часто навіть супроти власних переконань, але вигідно. Це теж політика. Але безпринципна. Таких безпринципних ви­стачає і в нашому, мистецькому цеху.

— Ти в українському русі вже ветеран. Довкола тебе, й твоїх пісень ще на початку 90-х минулого століття гуртувалися патріоти. Як на твою думку, від тих часів відбулися якісь зрушення (позитивні чи негативні) в нашому суспільстві? Маю на увазі наш духовний вимір.

— Звичайно. Співати для мене не було якоюсь тактикою або стратегією. Це наслідок виховання. Я хотів щось змінити, когось переконати. Зараз я вже маю змогу тверезо оцінювати зроблене. Не хвалю себе, але бачу: на наших піснях вже виховалося ціле покоління. Отже, ми не марно працюємо. Хтось замість бути часткою несвідомого власного призначення плебсу долучився до когорти «свідомих українців». Зрушення є хоча б тому, що на початку 90-х діяли переважно на емоціях. Нині на мітинги й марші виходять за покликом серця. Молоді хлопці розуміють: якщо не вони, то ніхто інший. А взагалі знаєш, чого нам бракує? Живих легенд? Я вважаю, що деяким митцям треба якомога менше виступати. Люди зрідка їх бачать на сцені, але знають що їхнє мистецтво варте уваги. І тоді вони починають фантазувати. Іноді довідуюся про се­бе таке! Але це багатьох мобілізовує до пошуку кращого. Як гадаєш, Шевченка всі українці читали? А якщо й читали, то як? У багатьох приспаних одноманітними днями духовного сну він пробуджує титанічну енергію. Але не в усіх. А ось під час якогось екстремального стану він не лишає байдужим нікого. Для багатьох підсвідомо навіть стає путівником. Повертаючись до твого питання: зрушення є, але вони вкрай малі. Знаєш, чим неграмотні минулого часу відрізняються від неграмотних нинішнього? Тим, що нинішні вміють читати. Загал вже увійшов у смак незалежності. Він відчуває його переваги. Але він ще не готовий стати на захист власного.

— Ні для кого не новина, що ми живемо в постколоніальному й напівтоталітарному суспільстві.Влада донині прагне всезагального контролю. Як ти ставишся до «неофіційних» концертів та фестивалів? Чи не здається що вони є гарною альтернативою всьому, що контролює постокупа-ційна адміністрація? Як гадаєш, вони можуть впливати на нинішній стан речей і провокувати до поліпшень?

— Загал в Україні споживає все, що йому дають. На майданні концерти йдуть не тому, що там грає музика, яка подобається, а тому, що там це безкоштовно. Присутнім нав’язують фальшиву ілюзію свята. Альтернативні концерти зазвичай відбуваються в тісному колі посвячених. Те саме стосується й інших ділянок суспільного життя. (Недержавних навчальних закладів також.) З бюрократичним державним апаратом боротися складно. Але вони формують світогляд тих, хто, можливо, завтра прийшовши працювати в державну установу, вирізнятиметься з безликої отари власною оригінальністю. Ці люди спричиняться до позитивних змін. Тож покладати руки й зневірюватися — злочин. На загальнодержавних святах мало виступають варті уваги музиканти. Сцену переважно надають тим, хто вписується у вузькі рамки системи. Був випадок: нас запросили виступити на урочистостях у Львові. Вже там ми довідалися, що напередодні одному чиновнику телефонували з Києва й лаяли за це. Прикро, що варте уваги заганяється в рамки клубу. Але з жевріючого вогника з часом розгориться величезне вогнище. Принаймні я в це вірю. Разом з тим цей нинішній стан речей не радує. Начебто вільні, начебто ніхто не викликає «в органи на співбесіду», і все ж ти не господар власної долі.

— Ну й, нарешті, традиційне запитання: твої побажання читачам «Персоналу Плюс», редакції, керівництву МАУП.

— Любіть Україну, слухайте «Кому Вниз», не зневірюйтеся. Нехай щастить вам!

Олесь Вахній, Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик ПЕРСОНАЛ ПЛЮС № 44 (195) 3-9 листопада 2006 року

 

Надруковано: 2016.03.13 в 01:35 || Кількість переглядів сторінки: 352