2005.04.18. Репортаж з «Кінолітопису-2005»

2005.04.18. Репортаж з «Кінолітопису-2005»

З 7 по 11 квітня поточного року у київському Домі Кіна проходив фестиваль документальних фільмів «Кінолітопис-2005». Звичайно, відвідати усі дні міг мало хто, але принаймні закомпостуватися там на вихідні міг кожен, адже вхід був вільний.

Оскільки Бог любить трійцю, ми відвідали священний третій день фестивалю 9 квітня. Кіно показували у кількох залах. Нас зацікавила зала синя, бо саме у ній було заплановано показ «Анатомії пострілу».

Не була б то Україна, якби не було дива: роззявивши роти на «Анатомію...», ми чомусь дістали якусь депресивну галімат’ю про картинки, світлинки й мазочки фарби, подібно, масляної... Могли б дістати шок, якби я не задрімала у часі показу — докладно не скажу, чи довгою була ця перша картина. Виглядало на те, шо я не була самотньою у своїм бажанні, адже на початку фільму глядачі масово тицькали на свої мобілки й обурено називали бардаком відсутність обіцяної «Анатомії...», але за хвилин 10 надійшла трупарна тиша... Шось там режисерка казала, шо знімали вони ЦЕ від 1995 року, що дуже відобразилося на гостроті сюжету.

Але не зважаючи на цю нищівну акцію, ми дожили до другого фільму — ним був власне фільм «Анатомія пострілу» Олени Кітайгородської та Тараса Кушніра... Я не фахівець з кіна, тому моя думка є суто об’єктивною — адже кіно роблять для глядачів передовсім. Сказати, шо фільм мені сподобався — це ніц не сказати. Він мене вразив простотою, яка у цьому випадку стала ознакою якості. Усе просто: старенький дідусь у старенькому вбранні провадить глядача стареньким тиром й оповідає про своє спортивне життя. На екрані з’являється старенький пристрій з колесика, що біга мапою — глядачі не можуть зрозуміти, як вдалося зняти цей пристрій і як він взагалі працює, але оператор знову переключається на тир... Лео Пармасте говорить, що жінки є більш здібними до стрільб — одразу спадає на думку, що війна має жіноче обличчя. Й порівняльні зйомки учбового процесу жінки-адвоката та чоловіка-лікаря доводять це. Пасувало до цієї думки усе: й музичне тло з «Птахи на ймення Nachtigall», де тембр голосу Андрія Середи промовля навіть іноземцям, шо не розуміють слів, й колористика — відтінки сірого, й навіть титри, написані нервовим нерівним шрифтом... По закінченні картини велика кількість глядачів покинула залу, адже перлиною дня була саме «Анатомія пострілу»... Якось не дивує, шо подібна робота не дістала нагороди на цьому фестивалі — занадто глибоко наше «мистецтво» занурене у кучмізм. Часом навіть здається, шо вже ніколи й не виплине.

Далі теж було кіно — відверто невисокого ґатунку. Деякі фільми мали таку колоратуру, шо варто було запросити на перегляд рейверів тав збоченців — пасувало. Окремо, особисто від себе, хотіла б зауважити, шо я НЕНАВИДЖУ Олену Чуб з її лижами влітку та спортивною ходьбою. Хай вони хоч 10 фільмів про неї роблять, але це — моя вчителька фізкультури, й маю право вити при спогадах про школу.

Олександра, 2005.04.18

 

Надруковано: 2005.04.19 в 00:00 || Кількість переглядів сторінки: 247