2005.11.04. Архітектор музики

2005.11.04. Архітектор музики

Андрій Середа: Попса — це просто заробіток, який прикривають примітивною музикою.

І за допомогою цього людей просто дурять, стверджуючи, що це теж музика. І за допомогою цього людей просто дурять, стверджуючи, що це теж музика

Є два види музикантів. Перший — це ті, хто любить потанцювати на кістках музичних архетипів (архетип тут — первісна форма для наступних утворень). Другий — хто ці архетипи продукує у шаленому ритмі. Архетипи Андрія Середи міцні, суворі і колючі — на них не дуже й потанцюєш, але то справжня зброя, завдяки якій Середа гордо виглядає величним воїном на форпості української ідентичности. І хоч його фігура то виринає, то зникає у досить ядучих туманах української музичної культури, та він, неначе Колос, не тоне в її ринково-совкових штормах і продовжує творити велич своєї нації.

— Андрію, команда «Кому вниз» справді легендарна, але в ефірі її чути чомусь більш ніж мало. На що це вказує?

— То ознака постсовкової хвороби влади і однойменного періоду, з яким не може покінчити наша країна. Владоможці, і в сфері культури у тому числі, виховані на совдепії, тому ніхто з них не наважується ризикнути впровадити щось нове. Бо новизна у будь-якій галузі — то завжди ризик: злетіти або впасти.

— А «Кому вниз» свідомо ризикує, обходячись без промоції?

— Люди, які мали би нас запрошувати, просто не хочуть ризикувати. Вони нормально пересиділи совдепію, і ми їм зовсім не потрібні. А з нашого боку, якщо ми розпочнемо якось себе рекламувати, то це перетвориться у сучасне проштовхування в ефір. А правила цього проштовхування придумані точно не українцями, а можливо, якимись інопланетянами, котрі вигадали проблему якогось формату, в який «Кому вниз» точно не вписується. В ефірі можна побачити чи почути тільки тих, кому вдається протиснутися у той малесенький і тонесенький рівчачок якогось-там вигаданого формату. І музика практично не розвивається.

— Ти сказав, що запросити на концерт команду «Кому вниз» — то ризик. А для кого?

— Всі звикли до того, що вже є. Розвиватися хочуть не всі, бо не всім хочеться пірнати у невідоме. Навіщо воно мені? — то думка людей, які у сучасній Україні займаються не лише мистецтвом, а й творенням «нашої» державної ідеології. Вони не хочуть розвиватися — це повне духовне бидло.

— Юрій Іллєнко якось зізнався, що був таким манкуртом, що навіть «Тіні забутих предків» вперше прочитав російською. Ваш перший альбом, до речі, був теж російськомовним.

— Бо ми всі пройшли совдепію. Тоді мова не завжди була ознакою національности — у часи виходу нашого першого альбому це відчувалося найбільше. Під час «пєрєстройки» в Україні поз’являлося багато класних команд, але жодна не займалася соціумом. А мене найбільше цікавило саме це.

— Саме у ті роки на п’ятій частині планети відбувся гігантський рок-вибух?

— Тоді ми спочатку хапалися за інструменти, а значно пізніше хтось усвідомлював, наприклад, що не вміє грати. Скажімо, пісню можна було завершити у зовсім іншій тональності, ніж вона розпочиналася, головне було висловитися, викричатися, вихаркатися про наболіле.

— Ви тоді добряче рявкнули на «Червоній Руті»...

— Завдяки «Червоній Руті» і Тарасові Петриненку, який став хрещеним батьком нашого гурту, відбулося наше повернення додому. До речі, воно було досить легким, бо дві третини пісень, які ми виконували на «Червоній Руті», я створив ще 1983 року на день народження батька. А до того ми перебували у нормальному совдепівському стані. На заході України совдепія понищила українство значно менше, а на сході і в центрі російська мова поширена ще до сих пір.

— Але у світовій історії є багато прикладів, коли люди, не знаючи своєї мови чи не послуговуючись нею у побуті, залишаються до кісток націоналістами.

— Ми не можемо порівнювати себе ні з жидами, які у повному розумінні слова буквально відродили свій іврит, ні з ірландцями, бо ми ніколи не перебували у такому занедбаному стані.

— Один чоловік зауважив, що українцеві легше вивчити ще одну мову, ніж примусити чужинця вчити українську.

— Що би там не розповідали про надмірну лояльність українців до чужих мов, як би на нас не вплинула трьохсотлітня російська окупація, а потім ще й більшовицька, але наша мова залишається нашою мовою. Той факт, що ми витримали такий натиск, підтверджує, що ми — унікальна нація. А скільки утисків доводиться витримувати навіть тепер?! Трапляється, що окремі українці не витримують і свідомо відрікаються свого українства, але те, що ми до сих пір тримаємося, наводить на думку, що Бог колись навмисне створив українців і дуже ними пишається. Але ми цей фактор навіть не навчилися використовувати для власної вигоди.

— Ти все це відчув на собі?

— Я пережив совок, пережив русифікацію. До першого класу з батьком розмовляв тільки українською, потім пішов до так званої української школи і там чисто забув рідну мову. І тільки у дев’ятому класі, коли вирішив вступати до театрального інституту і довідався, що там буде іспит з української, почав, немов оскаженілий, свідомо повертатися до свого мовного дому. І відразу за те розпочав зазнавати всіляких утисків, хоча моя тодішня українська була жахливою, бо дев’ять років з мене її витравлювали у школі. Тому до сих пір не можу це пробачити тим людцям, які до сьогодні хочуть керувати Україною, але навіть не збираються вивчати її мови.

— Викликає подив, чому дехто з владоможців чи багачів так принципово не хоче розмовляти українською...

— Напрошується висновок: або вони тупі від природи, або то є звичайна «п’ята колона», яка свідомо заважає нам жити.

— І як засіб боротьби за відродження України ти обрав такий масштабний напористий напрям у музиці, як ґотичний рок. Але одні кажуть, що «ґоти» — повноцінний стиль у музиці, другі доводять, що то форма свідомости, або, як кажуть, стан душі. А що про це думає Середа?

— Гадаю, що істина близька до другого визначення. Ми навіть не відали про існування ґотичного напряму у музиці. Не тому, що не хотіли, а тому, що в Україні про нього катастрофічно бракує інформації. Чому я кажу, що то швидше стан душі? Бо «ґотів» у музиці об’єднує те, що вони є страшенними індивідуалістами. І незалежно від ґамузу знань і відчуттів, вони не бояться відверто передавати свої почуття через музику. Ніхто з теоретиків ґотичного напряму не може до кінця довести, що то є насправді. Тому я вважаю, що то не просто напрям, а стан душі.

— Які є відомі фестивалі «ґотів», наприклад, у Європі?

— Wave Gothic Traffen — єдиний, але гігантський за масштабом фестиваль такої музики щорічно відбувається у Ляйпціґу. Там збирається до 150 команд, тому в Ляйпціґу працюють 14 концертних майданчиків відразу, сюди з’їжджаються тисячі і тисячі прихильників цього руху, іноді навіть родинами і з маленькими дітьми. Все те дійство супроводжується великою карнавальністю, у якому переважають сірі і срібні барви. Перебувши у цьому різномаїтті чотири дні, ти набираєшся позитивної енергетики на весь наступний рік.

— А як поживають «ґоти» в Україні?

— Останнім часом, крім нас і гурту «Вій», почала розвиватися фолк- та індастріял-ґотика.

— Ґотичні фестивалі в Україні відбуваються?

— Таких відбулося поки що тільки два. Перший — 2000 року в Києві, а другий — зовсім недавно, знову ж таки у столиці впродовж двох днів. У ньому брали участь 8 гуртів з України та кілька з Білорусі і Росії. Приїзд західних учасників дуже важко профінансувати. Хоча такі взаємні відвідини нам конче потрібні, бо коли пригадати історію, то ґоти колись сиділи в Україні приблизно 300 років, і вже потім Ахілла повів їх у Західну Європу, а вже після цього на наші землі прийшли слов’яни. Тому мені не подобається таке поняття, як слов’янство, бо найімовірніше ми є антами, а тому, що би я не грав, це однаково має право вважатися українською музикою.

— Андрію, а яку віру ти сповідуєш?

— Коли розпочався рух за відродження автокефальної української церкви, я принципово пішов туди, але то був мій швидше патріотичний або ідеологічний хід. Якщо казати про особисті почуття, то мені дуже подобаються наші давні українські боги — Сварог та інші. Але до РУНвіри зачислити себе не можу, бо вони намагаються перетворити віру на ще одну ідеологію, а тоді стануть ще однією релігією, а не вірою. Мені затишно перебувати і серед наших українських Богів і черпати знання з біографії Ісуса Христа. Це дуже гарний стан, бо як би він не називався, але Бог — єдиний, і я не раз вже міг відчути, як Він мені допомагає.

— Чимало твоїх недругів стверджують, що ти просто любиш епатувати публіку, навіть навішують ярлики.

— Ярлики у нас можуть навішувати навіть за патріотичне ставлення до рідної землі. Сьогодні Україна захаращена всілякими ідеологіями, які понастворювали невідомо хто. Структурам, які ці ідеології підтримують, потрібно, аби українці були аполітичними, а ще краще — аби навіть не хотіли усвідомлювати, хто вони є, бо тоді ними можна не тільки керувати, а й навіть смоктати з них кров. Це я кажу, як людина, яка все це відчула на власній шкірі. Ось, наприклад, Дем’ян, барабанщик гурту «Сокира Перуна», за розбиття шибки у синагозі отримав чотири роки ув’язнення. Якби він розбив вікно, наприклад, у православному храмі, то йому би хіба що надавали по задниці.

— Це схоже на провокацію?..

— Таке враження, що є сили, які роблять усе, щоб українець, яким би він не був толерантним до присутности на його землі людей інших національностей, аби вижити, мусив ставати радикалом. Бо після великого Святослава українці не були окупантами на жодній землі. Ми живемо на своїй (!) землі і просто захищаємося, тому наш радикалізм — нормальний стан самозбереження. Чому ви, не постукавши, заходите у чуже помешкання і кажете, що воно теж ваше? Українця не можна вважати ні радикалом, ні ксенофобом, ні расистом, бо він не преться на чужі землі. Йому достатньо своєї, а інші повинні не забувати, що вони у нього в гостях.

— Ґотичний рок дає можливість сублімувати у творчість твої політичні переконання?

— На нашому сайті не раз доводилося читати про сперечання: мовляв, які вони ґоти, адже вони українці? Ота рабська звичка, що ти є слов’янином, уже так укорінилася, що мало хто вже навіть пригадає, що ґоти колись дуже довго жили на нашій землі. Навіть Гітлер хотів назвати Крим Ґоттенляндом. І мені сподобалася відповідь на сайті одного хлопаки, який написав, що «Кому вниз» існує вже 17 років і ніхто не займався спробою точного охарактеризування того напряму музики, яким вони займаються. Знайшлися люди, які назвали гурт «ґотами», це не суперечить напрямку «Кому вниз», тому тим людям треба подякувати, що вони хоч якось визначили стиль.

— Тобто ґотами вас назвали інші, а ви собі просто граєте те, що вам подобається?

— Ніколи у житті не хотів мати якесь кліше у стилістиці своєї музики. Нам іноді приписують і романтичний символізм, і символічний романтизм, навіть доказують, що ми керуємося ритмікою Ґуттенберґа, бо він для членів нашого гурту є святою людиною. Іноді хочеться сказати, що наш стиль — музика «Кому вниз».

— Сучасний український музикант твого рівня може прогодувати музикою себе і родину?

— У жодному разі ні — такі у нас умови і ставлення до митців. В Україні, якщо ти хочеш займатися музикою, то мусиш бути продажним. І ті продажні митці мали б морально відповідати за дії тих структур, які їх придбали. У свою музику ми інвестуємо свій же капітал. Тільки за таких умов людина може творити те, що їй хочеться. Бо, на моє переконання, музики як такої немає взагалі, а її стилі — умовності, бо є симбіоз людської поведінки, відчуттів, переконань, уподобань. Музика — то архітектура душевного стану людини.

— Як ти ставишся до поділу культури на популярну і нішову?

— Я такий поділ підтримую, бо ще Донцов казав, що в літровий глек два літра не наллєш.

— Але століттями мистецтво поділялося на добре і погане, а людині взагалі притаманно оперувати терміном «подобається-не подобається»?

— Візьмімо «Рамштайн» з їх шаленою популярністю і непростою музикою. Чому вони такі успішні? Бо зуміли прості форми озвучити так, що слухачеві від того хочеться жити. Навіть сам гурт є великим внеском, перш за все у німецьку, а також і в світову культуру. Хоча сучасна Німеччина потерпає від нав’язаних їй кліше більше, ніж Україна.

— І такі випадки не поодинокі...

— Інший приклад, коли добра музика стає популярною, — це «Ролінґ стоунз», яким навіть дорікали, що вони були андеґраундовими і «скотилися» до величезних сцен. На мою думку, андеґраунд — поняття духовне, а попса — просто заробіток, який прикривають примітивною музикою. І за допомогою цього прикриття людей просто дурять, стверджуючи, що це теж музика. Але людей не можна звинувачувати, що вони це слухають, бо аби у всьому розібратися, пересічний споживач потребує гігантських духовних інвестицій.

— Отож «Кому вниз» — це ідеологія. А як ви її дотримуєтеся на роботах і вдома?

— Ми дуже розумні хлопаки і вибирали дружин під час наших концертів. До своєї дружини я підійшов перший, але однаково то була її перемога, бо їй вдалося зробити так, щоби я до неї підійшов. І з тих пір навіть не знаю такого поняття, як шкодувати за прожитими разом роками. Наші заробітки не поєднані з музикою, проте не суперечать нашим переконанням.

— Як сприймають ваш світогляд діти?

— Моєму синові вже 16 років. Я ще не встиг постаріти, а він уже став дорослим. Роблю все, аби він пишався своїм батьком.

— Андрій Середа і команда «Кому вниз» — хто для кого є культом?

— Можна сказати, що команда для мене. Однаково важливі всі учасники гурту, бо ми — рівні. Наша дружба витримана часом. У мене навіть гадки немає, що когось з «Кому вниз» можна замінити іншою людиною. Нас може роз’єднати тільки якась, не дай Боже, катастрофа.

— У творчості ти людина крайнощів. А в побуті?

— Одне з моїх улюблених занять — по 5 годин сидіти у ванні. Я є камерною людиною, люблю самотність. Іноді здається, що хотів би жити у фортеці, де мене би шукали кімнатами і палацами по три тижні. Для мене будинок, то справді чоловічий спокій — то і є моїм побутом. А музика — це моя Україна.

ifportal.net, 2005.11.04

 

Надруковано: 2005.11.05 в 00:00