2003.03.26. Андрій Середа на даху потяга, що мчить, або «КОМУ ВНИЗ»
Давно так не плакала від співу, хіба що в дитинстві. А тут — раптовий спазм у горлі, сльози. Трирічний син, якого тримала на колінах, озирнувся: що сталося? Було це 15 років тому, на концерті лауреатів першої, вибухової, «Червоної рути» в Політехнічному інcтитуті. І сталося це після виступу гурту «Кому вниZ». Прозвучав «Суботів» — за Шевченком. Здалося, пісня здійняла мене в незбагненну височінь, з якої побачила водночас минуле й теперішнє України.
З культовим співаком «Під осокором»
Зустрівшись із ним під Поштамтом, рухаємося майданом Незалежності (коли сама — намагаюся проскочити це місце під землею), де вирує антивоєнний мітинг. Ідемо Михайлівською — у пошуках прихистку для розмови. Опиняємося в корчмі «Під осокором». Перед нами — телевізор із вимкненим звуком транслює війну в Іраку. Життя — це реальність, яка існує в абсолютно різних площинах. Чи вони все ж перетинаються?
Колоритний Андрій (усі, здається, озиралися, поки ми йшли) знімає свої темні окуляри (носить, бо підтримує сценічний образ, чи навпаки — для невпізнаності?). Переді мною — добрі світлі очі і тьмяний блиск срібного кульчика у лівому вусі. Із ним перегукуються сиві персні. Міцний поголений череп, могутні плечі. Кельт? Ґот? Українець.
Нарешті, присівши, можу розпочати розмову... ні, не з кумиром (ніколи їх не творила). З людиною, яка зробила революцію в українській пісні одним твором. І хоч би хто що говорив, а «Суботів» — шедевр. І то світового рівня, хоча світ, може, про це й не дуже знає. Засобами сучасної музики, яка так органічно злилася з Шевченковим словом, про нас із вами, вічних і тлінних, про долю України проспівано так, що — мороз по шкірі. Космічне потрясіння! Досі не знаю, як 24-річному тоді, чи ще молодшому, юнакові вдалося це зробити. Яким дивом було віднайдено ту музичну мову, образ, ні, глибше, — позицію, котра визначила — раз і назавжди — місце гурту? Якщо пишеться історія сучасної української музики, про феномен «Суботова» має бути окреме дослідження. Недарма видавництво «Основи» разом із ошатним «Кобзарем» випустило компакт-диск, де ця композиція займає особливе місце. Та про роль Шевченка у житті Андрія — пізніше. Розповідаю своєму співрозмовникові дві історії про нього самого, які почула від інших.
Історія перша, очевидцем якої був вечірківець поет Тарас Унгурян. Їхав Андрій Середа з Чернівців у потягу після концерту. І ось йому, молодому, зухвалому, забракло простору й повітря. Виліз на дах вагона — краса! Ніч, вогні зустрічні — просто в очі. Полетіти б! Незчувся, як кордон перетнули, бо чернівецький потяг молдовською землею мчить. На станції браві поліцаї зняли його з даху. Звісно, почали з’ясовувати — чи не шпигун. Повели на допит. Дружина — за ним: мовляв, як треба, разом відсидимо. Та, слава Богу, «міжнародний» конфлікт залагодили. Певно, тому, що в дружини Світлани — чвертка молдовської крові.
Історія друга. Одна вишгородська кияночка з гордістю колись розповіла мені, що вчилася в одній школі «із самим Андрієм Середою». І, як прийшов час вступати в комсомол, він, тоді російськомовний, ні сіло ні впало переклав «Устав Ленинского Коммунистического Союза Молодежи» українською. Не тільки школу, а райком і райвно підняв на ноги: бунт! Вислухавши в моїй інтерпретації історію, Андрій потвердив: щось таке було. Уся школа «на вухах стояла».
Маючи родинне українське коріння (а долі там фантастичні — романи писати б!), Андрій був таким собі «нормальним» російськомовним киянином. Мало того, — двох слів українською зв’язати не міг. Раптом надумався вступати до театрального. І так напосіла ця ідея — почав розмовляти лише українською. Це ж батько прилучив його до читання «Кобзаря». Андрій каже так: «Батько відкрив мені темпоритм Шевченка». Батько — теж унікум. Усе життя пропрацював на «Ленкузні». Винаходів щодо розробки риболовецьких траулерів — безліч. Не рвався в комуністи заради кар’єри і не заробив собі бодай пристойної квартири: родина із чотирьох осіб жила в однокімнатній «хрущобі». До речі, Андрій, попри свої чималенькі габарити, з дитинства звик мінімалізувати потреби. На мої «підколки», мовляв, а де ж ваш «Мерседес», вілла, яхта, Андрій відповів, що особисто йому треба небагато. Ось купив за сімнадцять «зелених» військові шведські черевики — третій рік носить. Хоча музикантам навіть барабанні палички й ті треба купити. А записи, кліпи, витрати на техніку під час концерту? А для сина хотів би нормальних життєвих умов. Умов, гідних людини. Має на увазі не лише матеріальний бік. Андрій про те, аби будь-яка «совкова й постсовкова відрижка» відійшла без сліду. Коли б то...
«Пунктирне» існування
Андрій потверджує, що 15-річчя існування «Кому вниz» якесь дивне. Гурт начебто є і водночас ніби й немає його. Хлопці мають утримувати свої родини, кожен як може працює задля хліба насущного. Шоу-бізнес, якщо такий є, не про них. Сам Андрій, до речі, своїм артистичним баритоном начитує рекламу. Гурт збирається разом, але репетиції порідшали. Андрій наголошує: їхнє існування спростовує оте двозначне «два українці — три гетьмани». Хоча всі в гурті — люди дуже різні, і невідомо, як тримаються купи. Та все ж «Кому вниz» — існує! Хай «пунктирно», але... Найуспішніший виступ — минулого літа в Німеччині, на всесвітньому фестивалі «Вейв ґотик треффен». Із мільйонів американських та європейських груп було відібрано тільки 150. І серед них — «Кому вниz». Мало того, попри обов’язкову вимогу, наш гурт співав українською, а не англійською. Не мали часу підготуватися. Та їм підспівувала публіка, не відпускаючи зі сцени. І хто в Україні знає про таку суперподію, яка нагадує світові про загадкову Україну? Чи «Кольчуги» нам більше слави приносять? Правда, група телевізійників одного каналу збиралася відзняти сюжет. Та начальство сказало просто: «Нам ето нє інтєрєсно». Це англійська королева шанує своїх поп-музикантів за те, що приносять славу Великій Британії. А нам — «ето нє нада».
Так, гурт живе і працює. Але — між небом і землею. Це ніби за Василем Герасим’юком: «Поет у повітрі... Коли повітря сходить з ума». «Пунктирне» життя... музиканти в повітрі. Та, як мовить наш народ, — грай, Марку, грай. Ось вони і грають.
Андрій не вважає себе музикантом. Зрештою, закінчив акторський факультет, працював у театрі. Свого часу шукав до гурту вокаліста. Але, каже він, якщо хтось і має голос, то не розуміє, про що співає. Я відразу про Шевченка подумала. Вважається, ніби його всі розуміють. Облуда. Андрій цілу лекцію прочитав, як Тараса Григоровича треба декламувати. Без крику, без надсади. Бо в його словах — гранична напруга.
«Ґотичний» Андрій у чорному фракові або чорній футболці зі «сваргою» викладається на сцені до останку. Але, виявляється, кожен його вихід на кін — страшенна напруга, дике випробування. Насправді він дуже камерна людина. Втім, як каже, не тільки в нього так. Те, що співак чи актор промовляє зі сцени, не означає, ніби те саме він робить «у житті». У житті він нагромаджує відчуття, вслуховується в себе. А вже потім «вихлюпує» пережите на сцені. Для нього віднайти свій темпоритм в улюблених поетів — Олександра Олеся, Василя Стуса, Олега Ольжича, Євгена Маланюка — тривала й напружена робота душі. Андрій Середа знає: хтось прийшов до зали впевнитися: він не самотній. Хтось має вийти після концерту з відчуттям: його зрозуміли і прийняли. Це порозуміння — безсловесне, повітряне, «пунктирне». Але — реальне. Втім, хлопці з гурту теж часто так спілкуються — без слів. Сергій Степаненко, музикант і продюсер гурту, потвердив: «Нам вистачає знаку, півпогляду — за мить усе зрозуміло».
Самоповага, гідність — чи не головні засади життєвої філософії Андрія. Навіть вимогу до християнина підставити другу щоку, коли тебе вдарили, трактує своєрідно. Не треба штовхати ближнього на гріх: маєш триматися з такою гідністю, щоб у нього рука не піднялася. Андрій не вміє і не хоче підлаштовуватися. Буває наївним. Він згадує: «Коли Україна стала незалежною, подумав: усе нарешті гаразд! Сталося! Ми виконали своє, тепер треба займатися чимось іншим». Хіба він один такий наївний? Під вимкнений гуркіт війни в далекому Іраку ми говорили про «прокляту політику», про одвічне прагнення українців дочекатися української влади. «Бо межі падіння не буває», — глухим голосом стверджує Андрій Середа.
Його найдавніший друг — із... ясельних часів. Андрій згадує школу, називаючи поіменно вчителів. З ніжною любов’ю — про своїх дідуся й бабусю. Може розчулитися до сліз від звичайної людської уваги. І знову — мова про мову. Бо тут суть — глибша. Андрій страждає від дволикості України. Так і каже: у нас панує не дволикий Янус, а дволикий анус. Мій співрозмовник десь вичитав, що в Україні найбільша кількість людей, які заїкаються. Це результат двоїстості, душевного роздвоєння. «Шизофренічна ситуація! — каже він. — Ми не маємо ворогів, тому не маємо друзів. 350 років нас душать, а нам кажуть: це стратегічний партнер. Тому українці не почуваються вдома. Немає відчуття спадкоємності традицій, немає гонору. Українці — дуже мудрі. Кожен знає істинну правду. Але тримає її при собі, як коштовність, не хоче поділитися з ближнім».
Людмила Таран, «Вечірній Київ», 2003.03.26