2000 #03. Злітати вниз, падати вгору і пам'ятати про Нахтігаль

Любити повільно, довго і вічно. Любити швидко, істерично і забудькувато. В чому більша радість та насолода? Питання, яке звучить аж занадто біблійно. Тож ми нечасто відповідаємо на нього. Ми просто прагнемо різноманітності. Слухаємо музику, яка забувається через двадцять чотири години. Тішимося з кліпів, які вмирають на музичних каналах, наче гусінь без права на окрилення. Ми пожираємо мистецтво як інформацію, а інформацію як мистецтво. Ми вже не хочемо більшого, бо навчені хіт-парадами і MTV. Яка, б.. дь, душа? «Це було так давно, що стало неправдою». Тепер музика не пропонує відповідей. Тому й називається «популярною». Правда, є ще інша музика. Яка, відповідно, не така популярна, її мало — і це втішає. Якщо б її було багато — потрібен був би новий Вудсток, а кому він тепер, в сраці, треба?

Наразі вся ця безпредметна увертюра мала б якимось боком «підвести» вдумливого читача до теми пропонованої нижче статті. Я не знаю, яким боком це зробити краще. І чомусь не дуже хочу. Тому просто констатую, що далі йтиметься про славну українську капелу КОМУ ВНИЗ — дай, Боже, їй здоров'я та подальшої неучасті в хіт-парадах вселенської мерзоти.

Психоаналітична семантика

Це словосполучення, КОМУ ВНИЗ, мало би, за стилістичною логікою, звучати запитально. Де відповідний розділовий знак? Його немає. Себто, ця нехитра конструкція перетворюється на стримано-сумовиту констатацію. Втім, вона позбавлена трьох крапок наприкінці. І тої дурнуватої багатозначності, яка завжди лізе за трьома крапками. Ще. КОМУ ВНИЗам не подобається, коли їхню назву пишуть маленькими літерами. Великі літери наразі можна трактувати, як рудиментарну самозакоханість або ж атавістичну манію величі. Ця гіпотеза мала би право на існування, якби не дванадцятирічний термін існування капели, протягом якого ВЕЛИКІ ЛІТЕРИ не поменшали, не вичахли, не зіщулилися. Стовбичать, як і раніше. Також незмінним залишається внутрішній «штатний розклад», у якому ніхто не намагається зазіхати на чужі «посадові обов'язки». Прославленість-популярність чітко і нерівномірно розподіляється між Андрієм Середою та усіма іншими учасниками капели. Нікого це не подразнює. Практичний авторитаризм. Немає Леннона та Маккартні, Роттена і Вішеза, Бівеса і Батхеда. Немає роздвоєності — є готична спільність. Потім. КОМУ ВНИЗ не скорочується до абревіатури. Не перетворюється на КВ. Втім, жодного протиставлення висотувати з цього спостереження не варто. Хоча б тому, що мені в різний час подобались і подобаються ВВ, СВ, ДК, ГО, АУ і навіть БГ. З іншого боку, таке небажання «скорочуватися» можна вважати за вияв впертості. Але можна і не вважати. Адже психоаналітика — наука дуже плинна, необов'язкова і контраверсійна.

КОМУ ВНИЗ, українська мова і націоналізм

Як і більшість вітчизняних гуртів, що з'являлися в часі «червоної хвилі», КОМУ ВНИЗ дебютували з російськомовним матеріалом, про що й нині нагадує альбом «Падая вверх». У контексті музики — це не дуже важливо. В контексті КОМУ ВНИЗ — це суттєва деталь. А в контексті сучасної української культури — дивовижний і неповторний факт публічного національного «самопробудження». Адже вони, на моє глибоке переконання, єдині в нашому соціомузичному просторі (даруйте за несподіваний термін), кому вдалося «українізуватися» тихо, органічно і переконливо. Більше того, перетворитися на речників національного року — сильного духом і формою, позбавленого глузливості та провінційного кепкування, комерційної експлуатації образу хохла та інших ще неприємніших чинників, що здебільшого «надихали» вітчизняних виконавців на дерусифікацію протягом останнього десятиліття. Для такої постави, як у КОМУ ВНИЗів, не вистачить одного лише «вольового зусилля» штибу: «А давайте заспіваємо по-українськи!» У нас безліч «поп-ідолів», які свого часу оперативно взялися «співати по-українськи» (щоправда, сьогодні малоросійство дедалі частіше бере гору над їхнім чуттям патріотизму). У нас не бракує «зірок української естради», ба навіть розпухає легіон «заслужених артистів» цієї ж естради, проте язик не повертається ототожнювати їх з Україною, а тим більше — з українською культурою. Можливо, я сноб. Але мене дуже тішить перспектива проголошення КОМУ ВНИЗу стихійними речниками України. Якщо ж комусь захочеться нагадати про космополітичну сутність рок-н-ролу, — спробуйте спершу поставити під сумнів нерозривність U2 та Ірландії чи Бйорк та Ісландії. Після прослуховування КОМУ ВНИЗ хочеться бути українцем. Звучить трохи пафосно, але правдиво. Доказ тому — свідчення одного мого знайомого, полтавчанина, який під час концерту капели у Львові несподівано для себе здіймав правицю зі стиснутим кулаком, хоча ніколи не вважав себе радикальним патріотом і, відповідно, не послуговувався такого штибу ритуальщиною. Втім, варто наголосити, що КОМУ ВНИЗ ніколи не були заідеологізованою формацією. Вони не прагнуть долучатися до політичного процесу, ба навіть співати на чиюсь підтримку (на чию підтримку сьогодні співає більшість українських виконавців — уточнювати не випадає). Одначе, в цьому сенсі гурт обдарований величезним потенціалом. І рано чи пізно на це звертатимуть увагу борці за крісла та портфелі. Чи звертатиме увагу на них Андрій Середа — інше питання.

Принагідне мені кортить вдатися до ще одного приватного спогаду «національної спрямованості». Про Шевченка, якого Середа зміг заспівати. Це простий і дивовижний факт. Адже КОМУ ВНИЗ зуміли оживити захололу українську ікону з обвислими вусами. Переконаний, що безліч «неформалів» вперше почули Шевченка у виконанні Середи. Уточнення: у словосполученні «вперше почули» — наголос на другому слові, бо більшості з нас доводилося слухати вірші Тараса Григоровича і не чути їх, слухати і не вірити, слухати і не переживати. Натомість КОМУ ВНИЗівський «Суботів» змусив мене свого часу здмухнути пиляву з «Кобзаря» й перечитати його. Інакше, ніж я міг це зробити раніше. Йдеться про вперше пережиті емоції від начебто добре знаного. І це, мабуть, найважче пояснити.

Сто років музичної самотності

Коли я бачу на телеекрані новітніх лідерів шоу-бізнесу, котрих наснажені журналісти розпитують про нові альбоми і творчі плани, то майже завжди доводиться вислуховувати однотипні в своїй революційній зухвалості відповіді. «Наш новий проект буде абсолютно відрізнятися від усього, що ми робили раніше. Ми розвиваємося, шукаємо за новими формами. Ми завжди інакші. Ми хочемо дивувати своїх шанувальників. Ми не стоїмо на місці...» — багатоголосо товкмачать автори хітів і модних напрямків. Метушня як ілюзія руху та розвитку — поширений діагноз. Метушня як перманентна втеча від перфектної кризи. Проекти нашаровуються і злягаються; вони парують, наче свіжина, щоби швидко зогнити. За це ми й любимо шоу-бізнес.

Одначе на тлі такого калейдоскопічного миготіння облич, іміджів та ідей КОМУ ВНИЗ застигли в часі та просторі, наче їхні «посмертні маски» на порівняно давньому сольному концерті в КПІ, який лише цього року оприлюднено під назвою «In Kastus In Vivo» (на аудіо-та відеокасетах, а також на CD). Їхнє повільне і негаласливе життя у музиці заслуговує на подив. Вони не прагнуть «змінювати імідж». Не поспішають опановувати екзотичні стилі та напрями. У своїй симфонічній, помп-роковій стихії, орнаментованій фольком, вони почуваються напрочуд комфортно. Це звучання знайшло їх і не відпускає навіть тоді, коли гурт зазіхає на рамштайнівський саунд у «Кленовому вогні».

КОМУ ВНИЗ — це капела, якої дуже мало на українській сцені. Мало новних пісень, мало концертів, зовсім немає кліпів. Але це тотальний і вже усталений «мінімалізм» вже давно нікого не дивує. Зрештою, це традиційна ціна «альтернативності», «нескромного» бажання жити в музиці та поезії, а не в шоу-бізнесі. Середа може дозволити собі «прокласти прутня до Ольстера», рясно вживати в текстах «дефікаціну» лексику — і не рахувати гіпотетичних збитків, втрачених фанів та телеефірів (саме такого штибу арифметика огріла свого часу «скрябінця» Кузьму після потаємного матюкливого проекту — ілюзії здобуття свободи у тривалому комерційному ув'язненні).

Журналісти часто дивують музикантів безглуздими питаннями. Така їхня робота. Але є принаймні одне питання, яке, на мою думку, НІКОЛИ не варто адресувати Андрію Середі. Це питання про те, які перспективи у гурту КОМУ ВНИЗ. У КОМУ ВНИЗ не може бути перспектив — вони їм не потрібні. А може, перспективам не потрібен КОМУ ВНИЗ. Ідеальне порозуміння. Ідеальне мовчання. Бо серце однак ущент розриватиме Нахтіґаль*, а золотий геральдичний павук — невитравний із свідомості тих, хто дозволив йому висотати у коморах пам'яті свою сталеву павутину.

*Нахтіґаль — (з нім.: Nachtigall) соловейко; у даному контексті — з назви пісні на останньому альбомі КОМУ ВНИЗ.

Михайло Бриних, NОТА УКРАЇНСЬКЕ РЕВЮ СУЧАСНОЇ МУЗИКИ [#3] 2000