1999 № 4. Андрій Середа: «Ми захіщаємо духовни кордоні української держави»

1999 № 4. Андрій Середа: «Ми захіщаємо духовни кордоні української держави»

В часи, коли над вівтарем сучасного музичного «священного гаю» поставлено ідола на ймення РЕМІКС в оточенні скептичних, але від того не менш жалібних його жерців, коли з надплодючого жерла пісенного ринку вихлюпуються десятки і сотні потенційно агонізуючих «безсмертних» творінь, вітчизняний гурт «КОМУ ВНИЗ» є одним з небагатьох колективів, що вже понад десятиріччя шукає свою власну, відмінну від інших лінію в рок-н-ролі, використовуючи найкращі здобутки національної культури. Їхню музику почасти важко слухати, їхню позицію нелегко зрозуміти розбещеним обивателям і прихильникам так званого «легкого стилю», однак, впевнені, ніхто не одважиться заперечити: «КОМУ ВНИЗ» — непересічне, ми б навіть сказали, монументальне явище в музичному світі, яке заслуговує на увагу, заслуговує на те, щоб посісти гідне місце в історії рок-н-ролу. «Гітари — це наша зброя», — говорить лідер гурту Андрій Середа. І небезпідставно, їх дійсно можна назвати захисниками духовних кордонів України. Ви можете в цьому легко переконатись, познайомившись із творчістю «КОМУ ВНИЗ» (до речі, незабаром побачить світ новий альбом групи). А сьогодні читачі «Кордону» мають змогу поспілкуватися із самими музикантами — патріотами, інтелектуалами і просто гарними хлопцями.

— Андрію, ви вперто не хочете прямувати стежкою, проторепою західними виконавцями — визнаними лідерами рок-н-ролу?

— На Заході, безперечно, існує величезна кількість прекрасних рок-виконавців, чий досвід не можна не використовувати. Але, розумієте, мені здається, якщо не будуть відображені генетичні особливості українського народу, здобутки національної культури, вийде просто копіювання, не більше. Наш інтелектуальний, моральний, психологічний розвиток відбувається саме на теренах цієї держави, а отже цим не варто нехтувати. Нам є що показати і є чим поділитися з іншими. Пам’ятаєте, як у Шевченка:

«Нема на світі України,

Немає другого Дніпра.

А ви претеся на чужину

Шукати доброго добра...»

Уявіть, якшо ми будемо схожі, скажімо, на гурт «Чайф» з Росії або «Ай-Я» з Польщі чи ще там на когось... Як би професійно не намагались грати, це не буде цікавим, тому що все одно ми лише уподібнимося справжнім, але аж ніяк не станемо ними. Така собі «ерзац-культура»...

— Цікаво, чому «КОМУ ВНИЗ», маючи неабиякий авторитет в українському музичному світі, є таким нечастим гостем на концертних майданчиках?

— Так, ми дійсно рідко з’являємося перед публікою і, певною мірою, робимо це свідомо. Річ у тім, що гурт ще не досягнув тієї професійної планки, яку перед собою поставив. Тому і намагаємося основну увагу зосереджувати на репетиціях, аби максимально збагатити музику, що повинна бути в повній гармонії з текстами. Можна навіть сказати, що у своїх піснях прагнемо піднятися до рівня віршів. До того ж, всі ми страшенно егоїстичні і більше цікавимося своїм внутрішнім станом, аніж зовнішнім ефектом...

— Але ж немає концертів, немає в продажу платівок чи касет — немає і грошей. Чим ви за-роблєте на життя?

-Так, фінансова проблема нас переслідує вже не один рік. Наприкінці 80-х, коли ми тільки-но починали, кожен член гурту десь паралельно працював, але згодом, природно, постало питання вибору. І тоді на заклик нашого соло-гітариста Слави Макарова ми облишили все, що заважало серйозно займатися музикою. Зізнаюсь відверто, що це був досить сміливий крок, адже яскрава антирадянська спрямованість наших пісень не обіцяла солодкого життя в ті часи. Це було свого роду випробування на витривалість. Смішно згадува ти, але за перший рік такого існування ми заробили аж... 40 карбованців, і тим, що не розбіглися тоді, багато в чому повинні завдячувати підтримці своїх батьків. Однак згодом ситуація потроху виправилася: ми виступали на різних фестивалях, отримали купу нагород, знайшли своїх прихильників. Але, самі розумієте, грошей все одно не вистачає іноді навіть на палички, які мають погану властивість час від часу стиратися. Але в подібній ситуації опинилася зараз більшість рок-н-рольних команд України. Хоча думка про те, шо ми не єдині, мало втішає...

— Чи не виникала в такі періоди ідея якось трохи спростити музіку, заспівати чийсь там «Шикидим» — і все гаразд?

— А нам іноді пропонують щось подібне. Кажуть: «Хлопці, чому б вам не заграти шось з „Бітлз“ або записати два альбоми: один — у своєму стилі, а інший — з розрахунком на широкий загал? Можете непогано заробити!» Але ж треба обирати щось одне: або грати музику, яка тобі подобається, або ту, яка модна. Що ж до останнього — то це суто комерційний підхід. В таких випадках, як правило, вся творча робота виконується зовсім не тими, кого ми бачимо на сцені. Сам же виконавець або гурт здебільшого обирається з розрахунком на симпатичне обличчя та вміння добре рухатись на сцені... Інколи виходить непогано, але ця музика недовговічна, бо вона — музика моди. Нам таке, як ви розумієте, не підходить.

— Невід’ємним атрибутом і, як ви самі любите повторювати, найбільшим здобутком колективної творчості комувнизівців є власний символ — знак групи. Будь ласка, декілька слів про нього.

— Це справді символ групи, якого ми всі називаємо «павуком». Він складається з трьох елементів. У центрі — так звана сколопендра або малий герб. Друга складова з’явилася з часом і символізує сваргу — уособлення українського дохристиянського бога небесного вогню — Сварога. І, нарешті, об’єднують все це чотири хвилясті промені, що утворюють восьмипроменеве сонце. В українській міфології кожна цифра мала своє внутрішнє навантаження. Вісімка означала світолад (колядницька зірка, якщо ви помітили, також має вісім променів). Те, що знак зветься «павуком», теж невипадково, адже в старовину в багатьох народностей, що населяли Україну, павук символізував сонце. Наш знак — рух у бік Світла, продовження теми небесного вогню, поєднання минулого і сьогодення. Додам лише, що кожен член гурту вніс свою частку в його створення.

— Андрію, у тих, хто постійно слідкує за вашою творчістю, складається враження, ще з часів розпаду Радянського Союзу та здобуття Україною незалежності бунтарські настрої гурту не тільки не зникли, а навпаки, посилиліся...

— В незалежній Україні проблем не
стало менше, однак, на нашу думку, в народу майже відсутнє бажання прояву сили, хоча давно доведено, що відчуття війни — один з найприроднішіх станів людини. Я не кажу про війну в буквальному розумінні цього слова, мова йде про екстремальні ситуації та вміння знаходити з них вихід.

— Але ж ми змалечку звикли чути, що українцям завжди була притаманна м’якість характеру...

— А як же тоді пояснити життя наших пращурів, наприклад, за часів Святослава? Невже колонізація інших земель — основний спосіб існування тодішніх українців — та постійні бойові походи на Візантію, в Крим, Молдавію тощо — такий собі прояв м’якості характеру? Крім того, побутування в суспільстві думок на зразок тієї, про яку ви кажете, для багатьох може бути дуже вигідним. Що менше людина знає про свої витоки, то простіше зруйнувати її як індивідуальність, а отже і легше керувати. От вам і відсутність проявів сили. І унікальними щодо цього є слова з Біблії: «Коли тебе вдарили по лівій щоці, підстав праву». Я розумію це так: якшо тебе вдарили, то в цьому винен насамперед ти сам, твоя енергія, адже ти дозволив комусь це зробити. А вже після того, як вдарили один раз, можуть бити скільки завгодно, тому що зламано природний кордон самоусвідомлення, самовдосконалення.

— Якщо в Україні бракує такого, як ти кажеш, природного стану, то який же вихід?

— Вихід, звичайно, є. Проаналізувавши історичні факти з життя інших народів в аналогічні періоди їхнього розвитку, у цьому легко переконатися. Єдине, що нам зараз заважає — брак консолідації. Громадяни повинні відчувати себе господарями рідної країни, знати і любити її, як власну домівку. Це прискорило б логічний процес нашого розвитку і її поставило б усе на свої місця. На жаль, в Україні живе дуже багато людей з абсолютно викривленою уявою стосовно цієї землі, цієї держави. І хоча деякі з них обіймають керівні посади, вони залишаються чужинцями, а відтак намагатися домовитися з ними — це все одно, що укласти угоду з тарганами, які лізуть у твою хату, мовляв, ну не лізьте до мене, ви не потрібні, не люблю я вас.

— І, на жаль, останне, традиційнє, запітання: які творчі плані гурту і чи можна разраховуваті найбліжчім часом на ваши концерті в Кієві?

— Незабаром наші шанувальники матимуть змогу почути новий альбом гурту «КОМУ ВНИЗ» під назвою «In castus in vivo», до якого увійшли як нові композицій так і вже відомі. Крім того, майже готовий матеріал для ще одного нового альбому; який за сприятливих умов може з’явитись у пролажу вже до кінця цього року.

Що ж до музики, то, на нашу думку, вона зазнала певної трансформації, стала, так би мовити, жорсткішою, увібравши в себе мало не всі напрямки рок-музикі. Так що тепер буде над чим поламати голову славним музичним критикам, які наважаться, дати їй якесь стилістичне візначення. Що стосується текстів, то тут особливих змін не відбулося. Як не сумно про це говорити, але проблеми, які піднімав ще свого часу Шевченко, залишаються злободенними і тепер. Я б, наприклад, дуже хотів, аби Шевченко не був сьогодні таким актуальним, та що поробиш... І хоча в новому альбомі не будуть використані вірші Кобзаря, тематика залишиться. Він увібрав у себе три напрямки. Перший — любов як узагальнене поняття. Другий буде демонструвати праве спрямування команди — власне те, що нас колись зібрало разом. І, нарешті, третій — ми прагнемо показати необхідні, на наш погляд, шляхи вирішення тих проблем, перед якими постала сьогодні країна.

Стосовно концертної діяльності, то планується декілька виступів, присвячених Дню Незалежності. Крім того, обов’язково візьмемо участь у чудовому рок-феєтивалі, що проходитиме в Бердянську А ще маємо цікавий задум зробити тур великими містами України зі своєю новою програмою.

Олександр Сумко, Ольга Перехрест, «Кордон», 1999 № 4

1999 #4. Андрій Середа: «Ми захіщаємо духовни кордоні української держави»

1999 #4. Андрій Середа: «Ми захіщаємо духовни кордоні української держави»

1999 #4. Андрій Середа: «Ми захіщаємо духовни кордоні української держави»

1999 #4. Андрій Середа: «Ми захіщаємо духовни кордоні української держави»

 

Надруковано: 2013.01.29 в 22:45 || Кількість переглядів сторінки: 812