1997.10.07. Андрій Середа: «Є люди і є нелюди. Останніх треба ліквідовувати»

1997.10.07. Андрій Середа: «Є люди і є нелюди. Останніх треба ліквідовувати»

Вони збудували свій дім. Дім «КОМУ ВНИЗ». До нього — демократично вільний вхід і такий же вихід. Будь-хто може піти у будь-який момент. Але відкриті двері — це не ознака творчих «протягів» і сум’яття. Тут міцні стіни, піднесені майже з готичним розмахом, — дух і музика, де вільно дихають п’ятеро прекрасних музикантів.

Десять років тому вони полишили всі позамузичні справи і зібралися для того, щоб разом шукати свою істину. Сьогодні «КОМУ ВНИЗ» — один з небагатьох в Україні рок-гуртів, який спокійно, фахово, головне — автентично із захопленням розбудовує свій всесвіт. Всі п’ятеро цілком свідомі того, що роблять: естетика, музика і стиль — це колективне десятирічне надбання. Проте є і потужний генератор ідей — Андрій Середа. Його «комувнизівське» існування важко назвати лідерством. Це, радше, — духовний струмінь і творче підгрушш. це тексти пісень і голос, яким вони виконуються. Врешті-решт, це поголений череп, який додає професійного шарму «КОМУ ВНИЗ» симпатичної войовничості...

— Андрію, як виглядала генеза «КОМУ ВНИЗ»?

— Це був 1988 рік. Ми з Славком Макаровим працювали в театрі Віталія Малахова, проте хотіли займатися власне музичними експериментами. Через Славка до нас приєдналися інші музи­канти сьогоднішнього «КОМУ ВНИЗу», які на той час навчалися у будівельному інституті. Тож до купи ми зібралися до­сить звично. Несподівано Макаров вирішив залишити свою професійну діяльність у театрі (а він талановитий світлорежисер) і зайнятися виключно музикою. Згодом всі ми пішли зі своїх досить непогано оплачуваних робочих місць, і два роки займалися музикою — абсолютно без грошей. Нам допомагали лише батьки. Ті два роки довели, що ми можемо і хочемо бути разом, і що це не звичка, а спосіб життя. Він і досі вражає мене тим, що сьогодні, приміром, ти сидиш без роботи, музикуєш у підвалі, а завтра — спілкуєшся з публікою на великій концертній сцені.

— Ваше яскраво виражене націо­нальне «обличчя» сформувалося відразу і без творчих мук?

— Можливо, в сенсі теорії на це вплинув більше я. Щодо музики, то в нас не було спеціальної фольклорної або музичної підготовки. Це відчуття генетич­но успадковане від батьків. Це те, про що часто-густо забувають гарні вико­навці, які хапаються за технічні експерименти, зовсім необлаштувавши власний творчий дім. Так вони і блукають — з одного в інший, як цигани.

— Одною разу ти зізнався, що тебе приваблює музика, в якій відчувається розвиток державності. А як щодо цього в музиці «КОМУ ВНИЗу»?

— Гадаю, що в музиці «КОМУ ВНИ­Зу» неможливо відчути розвиток нашої держави, бо нашої держави посьогодні не існує. Я відчуваю, що Україна сьогодні не є Україною. І це дає мені підстави боротися. Коли ти перебуваєш у стані спокою, то й нічого і не хочеш робити. Коли існують речі, що заважають жити, — починаєш боротися.

— Що сьогодні заважає тобі жити?

— У мене народився син, він пішов у перший клас, і мене турбує, чи зможе він без мене відчути — якою землею він ходить, якою людиною себе почуває. Я не хотів би, щоб він почувався тут друго­рядним, щоб пхався до речей несуттєвих, водночас забуваючи про своє внутрішнє, про те, що необхідно донести до інших. Мене непокоїть і те, що в нас сьогодні використовуються можливості людей, а вище цього ніхто не піднімається, — принаймні у попсі. Водночас непопсовики майже не спілкуються із широким загалом. Тому «КОМУ ВНИЗ» чимало втрачає у сенсі інформативного обміну. Проте ми постійно збагачуємося в сенсі духовному. На кожному виступі протягом усіх цих років ми щоразу відкриваємо для себе одне одного.

— А себе ти знайшов відразу?

— Всі мої перші пошуки пов’язані з батьком. Він — талановитий інженер, який на території колишнього Союзу розробив найбільшу кількість реалізова­них згодом проектів човнів для спеціаль­ного вилову риби. Другої такої людини не було. Сьогодні він — вбогий чоловік. І не тому, що сталися певні політичні змі­ни. Йому просто не дозволили реалізу­вати себе по-справжньому. Тому поло­вина мого свідомого життя — це від­повідь тим людям, які знищували і зараз нищать мого батька.

— Як ти реагуєш на звичайне хамство? Доводиться виявляти агресію?

— Я намагаюся відповісти так, щоб людині стало ніяково. Проте з часом я навчи­вся усвідомлювати, що є просто люди і що є люди майже кінчені, в яких ще, можливо, за­лишилося щось людське. А ще існує маса. Це — виробники, фізична сила, яка повинна працювати на певну ідею і більш нічого.

— Ти не залишаєш для цієї маси навіть щонайменшої можливості духовного росту?

Є істоти, які вже з народження не є людьми. Я не вірю в те, що кожна людина має подароване Богом право на широке і високе існування. Земля б цього не витримала.

— Якби вій тебе щось залежало, за яким принципом ти б визначав пропорцію цієї останньої категорії щодо інших?

— Ситуація тут до такої міри кримінальна, що вірішувати її також можливо тільки кримінальним чином. Вмирають люди, витрачають даремно життя ті, хто має надзвичайно високий фах. І це життя до них ніколи не повернеться. Все, що тут зараз втрачається, — це велика трагедія. Тому тих, хто не є людьми, треба ліквідовувати. Я не маю на увазі фізичне знищення. Їх просто треба позбавити можливості «влазити» туди, де їм не місце. Це ж абсурд: Україна, яка має такі шалені можливості, наприкінці XX століття розвивається за найбездарнішими законами.

— Ваш найближчий тур по Україні триватиме під гаслом «У підтримку українських підприємців». Поясни, що за цим стоїть, окрім своєрідного духовного меценатства?

— Знаєш, давай просто поглянемо на це питання з побутової точки зору. Ось, наприклад, я люблю зелений консервований горошок з Херсону. Але коли почалася «експансія» зарубіжної продукції на український ринок, наш горошок зник. Він не мав права зникати, тому що він. був дуже якісним. Але повір мені, я чудово знаю: що б не робили ми — музиканти, художники, поети, — все марно, поки до цього не дійдуть політики.

— Колись рок-музика брала на себе жцію «підривника» певних соціальних законів. Чим на твою думку є українська рок-культура зараз?

— Я вважаю, що в Україні, порівняно
 зі всіма республіками колишнього Союзу, 
продукується найбільше цікавих творчих 
ідей. Враховуючи наше безгрошів’я і
 доволі замкнений інформаційний
 простір, ми здебільшого працюємо на 
внутрішньому відчутті. Приміром, для
 «КОМУ ВНИЗу» це просто спосіб
 мислення. А взагалі, рок-музика сьогодні
 належить до категорії музики елітарної: 
це коштує досить дорого, тому що рок-
музиканти, дякувати Богу, завжди воліли 
і воліють використовувати живе звучання.
 Це музика не для голоти, яка паралельно зараз називається новітньою музикою, просто не сприймається без «XTC» (енергетично збуджуючий напій — Н.X.). Хіба що ти вже народився з головою до такої міри маленькою зсередини, що здатний сприймати таке мистецтво.

— В одному з інтерв’ї ти зізнався, що тобі давно кортить писати по-справжньому ліричні речі. Це віщує якісь зміни в музичному обличчі «КОМУ ВНИЗу»?

— Ні, це непра­вильно. Кожен спів «КОМУ ВНИЗу» є лірикою. Нас інколи запитують, чи ми співатиме­мо про кохання. Я вважаю, що всі наші композиції власне і є про ко­хання.

— Я знаю, що ви за браком коштів довго не могли записати практично готовий альбом. Нарешті це сталося. Яке сьогоднішнє інансове існування групи?

— Ніяке. Половину нашої апаратури арендовано. Більшість людей «КОМУ ВНИЗу» не мають іншого заробітку, крім нашого спільного. Однак вони не йдуть. Це для мене — велика загадка й водночас величезна віра в подальше існування «КОМУ ВНИЗу».

— У «КОМУ ВНИЗу» ніколи не з’являлося бажання відійти від некомерційної музики і почати заробляти гроші?

— Ні. Можливо, це самообман, але ми щодня знаходимо все більше й біль­ше цікавих людей. Вони приходять до нас, пропонують підтримку. Спілкування з ними гальмує відчуття буденності, фінансових проблем. А можливо, це просто Боже випробовування часом, яке ми мусимо витримати.

— Коли ти читаєш про себе в пресі, що «Андрій Середа — центр світобу­дови» або щось подібне, це тішить твої амбіції?

— Ні. В жодному разі. Звісно, можна грати актора, коли публіка сприймає тебе за більшу людину, ніж ти є насправді. Але це вже американський спосіб виробництва. Ні, я — європеєць і не працюю на шоу.

— Всередині «КОМУ ВНИЗу» існує творчий диктат Андрія Середи?

— Ні. Його немає. Навіть у тому, що стосується текстового матеріалу, який, здебільшого, готую я. У нас завжди існу­вало кілька внутрішніх шарів цензури. Щодо моїх ідей, то поки що ніхто «гопки» не ставав.

— Прокоментуй ідею вашого «кро­ возмішання», Чому альбом носить наз­ ву «In Kastus»?

— Всі? хто є у «КОМУ ВНИЗі» отримали окреме виховання, у кожного сформовані власні музичні смаки й уподобання. Протягом досяти років ми все це поєднуємо і нескінченно сперечаємося одне з одним.

— Ваші дискусії доходять до бійок і взаємних образ?

— Аякже! Десять років спільного існування, — і ми вже просто друга родина...

Наталія Храмова, «Україна Молода», # 184 (765), 1997.10.07

1997.10.07. Андрій Середа: «Є люди і є нелюди. Останніх треба ліквідовувати»

 

Надруковано: 2013.02.22 в 23:15 || Кількість переглядів сторінки: 194